Де народився Олександр Бєлькович

Александер Дубчек: партійний функціонер, який спробував дати соціалізму людське обличчя

Автор Олекса Підлуцький Кандидат економічних наук, доцент кафедри періодичної преси Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.

— У чому різниця між Дубчеком і Горбачовим? — Тільки в 20 роках. Чехословацький анекдот кінця 80-х ро.

— У чому різниця між Дубчеком і Горбачовим?

— Тільки в 20 роках.

Чехословацький анекдот кінця 80-х років ХХ століття

Рівно 40 років тому, у квітні 1968 року, ЦК Комуністичної партії Чехословаччини затвердило Програму дій, яка започаткувала славетну Празьку весну, що була спробою надати «реальному» соціалізмові радянського зразка людське обличчя. Уже через чотири місяці, у серпні, 680-тисячна армія радянських окупантів розтоптала ту спробу.

Чим була Празька весна, чим би вивершився розвиток подій у Чехословаччині, якби не був перерваний брутальним втручанням ззовні? Звичайною контрреволюцією, інспірованою «західними імперіалістами», спробою «антисоціалістичних сил» здійснити капіталістичну реставрацію, як були щиро переконані в Москві? Чи унікальним історичним шансом побудувати справжній соціалізм, про який мріяв у ХІХ столітті Карл Маркс, соціалізм без диктатури, вільний від перекручень, якими «збагатив» марксистське вчення Йосип Сталін (та й Володимир Ленін)?

Ким був Александер Дубчек, обраний у січні 1968 року першим секретарем ЦК КПЧ? Мудрим і відважним лідером своєї нації, натхненником і керівником руху за демократичну реформацію суспільства, якому лише вкрай несприятлива міжнародна ситуація не дала змоги втілити в життя всі поставлені цілі? Чи «занадто м’яким політиком, який не доріс до тієї великої ролі, яку йому випало зіграти»?

Дубчек — одна з найпарадоксальніших постатей ХХ століття. Зачатий у Чикаго, народжений у Богом забутому словацькому селі, він уперше пішов до школи в Киргизстані. 1938 року, у розпал сталінських репресій, 17-річним вирушив з берегів Волги разом із батьками до Західної Європи. Словак, який став на чолі Чехословаччини, де панівні позиції завжди займали чехи. Потомствений робітник та комуніст, випускник Вищої партійної школи при ЦК КПРС, людина, третина життя якої минула в Радянському Союзі, яку Брежнєв ніжно називав «наш Саша», і лідер демократичної мирної революції, спрямованої проти радянського панування. Керівник, який мав найвищу владу у своїй державі фактично менше року і який, проте, назавжди вписав своє ім’я в історію не лише Чехословаччини, а й усього світу. Людина, яка після двадцятирічного забуття та ізоляції знову повернулася на політичний олімп і загинула за кілька місяців після цього.

Від Мічигану до Іссик-Кулю та від Волги до Дунаю

27 листопада 1921 року в родині теслі Штефана Дубчека та його дружини Павліни народився другий син — Александер. Це сталося в селі Угро­вец на заході Центральної Словаччини. Проте Дубчек мав реальний шанс народитися не біля підніжжя Карпат, а на березі озера Мічиган — його батько про­вів у Сполучених Штатах дев’ять років, мати — 12. І Штефан, і Павліна походили з родин бідних словацьких селян. Штефан рано втратив батька, його мати самотужки виростила трьох дітей і спромоглася всім їм дати спеціальність: Штефан став теслею, його брат Міхал — кравцем, сестра Зузана — швачкою. 1910 року 17-річ­ний Штефан у пошуках роботи пішки вирушив до Буда­пешта (Словаччина тоді була частиною Угорського королівства у складі Авст­ро-Угорської імперії), де влаштувався працювати на меблевій фабриці. А 1912 року, як і десятки тисяч тогочасних словаків, разом з братом Міхалом емігрував до США. За кілька років став кваліфікованим робітником — знайшов роботу на фабриці музичних інструментів у Чикаго. Дубчек-старший займався самоосвітою, відвідував курси англійської мови та риторики, захоплювався мовою есперанто, став активістом лівого крила Соціалістичної партії Америки. 1916 року отримав американське громадянство. А вже через рік Сполучені Штати вступили в Першу світову війну на боці Антанти, і новоспечений американець отримав повістку на службу у війську.

Участь в «імперіалістичній бійні» цілковито суперечила переконанням соціаліста-пацифіста Дубчека, і він вирішив нелегально виїхати до Мексики, аби дочекатися там кінця війни. Проте на кордоні його було затримано і засуджено до 18 місяців ув’язнення за ухиляння від військової служби. Після звільнення Дубчек повернувся до Чи­каго, де невдовзі познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Павліна теж була переконаною соціалісткою, до того ж народилася в селі за три кілометри від… Угровца. В Чикаго жила від 1909 року і працювала кухаркою. 1919 року Павліна і Стефан побралися, а ще того ж року вступили до новоствореної Комуністичної партії США. 1920 року в Чикаго у них народився старший син Юліус. А 1921 року Стефан вирішив повернутися до Словач­чини. Переконав у тому не лише свою дружину, а й брата Міхала з його дружиною.

Словаччина 1918 року звільнилася від 1000-літнього угорського ярма. Тож комуніст Штефан Дубчек вважав, що його місце на батьківщині. Він одразу очолив у рідному селі осередок Соціал-демократичної партії Словаччи­ни і перетягнув той осередок у повному складі до новоствореної Комуніс­тичної партії.

Але в нього не було ні роботи, ні житла. Покинута 1910 року батьківська халупа до життя була вже не придатна. І органіст місцевої лютеранської кірхи (Дубчеки, на відміну від переважної більшості словаків, які були католиками, сповідували лютеранство) тимчасово поступився їм своїм службовим будиночком. Саме там і народився майбутній лідер Празької весни. Цікаво, що в тому самому селі і навіть у тому самому будинку органіста лютеранської кірхи за сто років перед тим народився Людовит Штур — чи не найвидатніший словак ХІХ століття, письменник і один з лідерів словацького національно-культурного відродження.

Вже за кілька років Штефана Дубчека знову потягнуло в широкий світ. У першій половині 20-х років тогочасне радянське керівництво радо запрошувало до своєї країни всіх свідомих «братів по класу», для яких Радянська Росія мала стати «пролетарською» батьківщиною. 1923 року Дубчек вступив до створеного лівими чеськими та словацькими робітниками-есперантистами кооперативу «Інтерхелпо». Правління кооперативу вирішило покинути «буржуазну» Європу і будувати нове щасливе життя в Країні Рад. Кооператори не хотіли бути нахлібниками в Радянській Росії, і кожна родина, яка хотіла переселитися до соціалістичного раю, мала внести 3000 крон — чималі гроші для тогочасної Чехословаччини. На ці кошти було закуплено обладнання для низки невеликих промислових підприємств. Дубчеків батько вклав у «Інтерхелпо» всі американські заощадження, продав свій будиночок, ще й напозичав грошей у рідні. Проте йому так і не вдалося переконати їхати до Росії брата Міхала, який на той час заснував у місті Тренчині неподалік Угровца кооператив шевців і постачав словакам модний «американський» одяг.

24 квітня 1925 року перший ешелон чеських і словацьких переселенців вирушив із словацького міста Жиліни до Пішпека в Радянському Туркестані (нині Бішкек, столиця Киргизстану). В ешелоні було десять пасажирських вагонів і 14 вантажних з обладнанням, серед якого, зокрема, — повний набір машин та інструментів для невеличкої фабрики з виробництва музичних інструментів, яку збирався відкрити на новій батьківщині Штефан Дубчек. 1926 року з наступним ешелоном до Пішпека приїхала родина Анни — майбутньої дружини Александера. Загалом же до соціалістичного «раю» тоді переселилося 1200 чехів і словаків.

Переселенців із Чехословаччини вразили страшні злидні, які панували в Країні Рад, зокрема в Туркестані. Звичайне жерстяне відро, наприклад, було величезною цінністю, тому залишене на кілька секунд без нагляду, миттю «зникало». Родина Дубчеків оселилася в п’ятикімнатному будинку, де, крім них, мешкали… ще чотири родини — по кімнаті на родину. Батькова халупа в Угровці, де «не можна було жити», була краща.

Попри те що майстерня з виготовлення скрипок, мандолін та банджо Штефана Дубчека так ніколи й не роз­почала своєї роботи (в тогочасному Туркестані на все це просто не було попиту), словак-американець швидко переорієнтувався — відкрив меблеву майстерню. І вже 1925 року його було обрано депутатом Бішкекської міськради.

Александер практично не пам’ятав Словаччини, пригадував лише кілька окремих образів. Своїм рідним містом вважав Бішкек — курява на небрукованих покручених вулицях, барвисті східні базари, однокласники-киргизи назавжди залишилися в його пам’яті.

1932 року родина переселилася до Горького — саме було побудовано Горьківський автомобільний завод. Тоді чимало деталей у кабіні автомобіля виготовлялося з дерева, і заводу потрібні були кваліфіковані теслі. Тим часом радянська влада почала саме «згортати виробничу кооперацію» як «дрібнобуржуазну». Відтак Штефан Дубчек завербувався на завод, і невдовзі родина отримала окрему квартиру в мікрорайоні, побудованому для працівників ГАЗу. Александер ходив до російської школи, добре вчився, мріяв вступити до інституту, був, за його спогадами, переконаним радянським патріотом.

1938 року Раднарком СРСР поставив усіх іноземців, які постійно проживали в Союзі, перед вибором — або відмовитися від свого громадянства і стати радянськими підданими, або негайно залишити СРСР. Родина Дубчеків вирішила повернутися на батьківщину, де в них не було ні кола ні двора.

Як партизан-робітник став секретарем ЦК

У Словаччині родина Дубчеків оселилася в місті Тренчині в будинку Штефанового брата Міхала — кооператора. Александер улаштувався учнем слюсаря на завод «Шкода» в Дубниці за 15 кілометрів від Тренчина і за кілька місяців уже став слюсарем. На тому ж заводі працював його брат Юліус і майбутня дружина Анна, родина якої теж повернулася з СРСР.

Родина Дубчеків прибула в недобрий час — через кілька тижнів після укладення Мюнхенської угоди. А 14 березня 1939 року Гітлер ліквідував Чехословаччину, перетворивши чеські землі на Протекторат Чехії та Мо­равії і визнавши незалежність проголошеної напередодні Словацької дер­жави. До влади в Братиславі прийшла правоклерикальна Словацька народна партія. Дубчеки, які були лівими та ще й протестантами за віровизнанням, жодних симпатій до правих клерикалів-католиків не мали. Вся родина підтримувала ідею відновлення Чехословаччини. Це цілком збігалося з позицією забороненої Комуністичної партії Чехословаччини, автономною частиною якої стала Комуністична партія Словаччини. До цієї підпільної партії і вступив у середині 1939 року 17-річний Александер Дубчек. Не беручи активної участі в підпільній роботі, Александер сумлінно працював слюсарем на заводі «Шкода», який виготов­ляв снаряди для вермахту. Натомість Дубчек-старший уже з 1940 року перебував на нелегальному становищі, а в квітні 1942 року став членом третього (склади двох перших було заарештовано) підпільного ЦК КПС, що складався з трьох осіб. Через три місяці його заарештували, і до кінця війни Штефан Дубчек сидів спершу в словацькій в’язниці, а потім у концтаборі Маутгаузен, де дивом вижив. Уже з першого дня (29 серпня 1944 року) Словацького національного повстання проти німецьких військ, які саме окупували країну, Александер і Юліус Дубчеки приєдналися до повстанців. Юліус загинув у бою з німцями, а Александер був двічі поранений, другий раз тяжко — у ногу. Після поразки повстання він переховувався.

1945 року Дубчек одружився з Ан­ною Орбісовою, з якою прожив 45 років (до самої її смерті) і мав трьох синів — Павола, Петера і Мілана. Почав працювати робітником на дріжджовому заводі (у Тренчині), де одразу очолив партійну організацію комуністів. З ентузіазмом сприймав соціалістичні перетворення, зокрема захоплення всієї повноти влади в країні своїми однопартійцями. «Моя віра була чиста і щира», — згадував Дубчек. 1949 року він став партійним функціонерм — секретарем повітового комітету партії з оргроботи.

Дубчек зробив досить вдалу, хоча й не карколомну партійну кар’єру. У березні 1951 року там-таки, у Тренчині, став першим секретарем райкому партії; у жовтні того ж року — інструктором оргвідділу ЦК КПС у Братиславі; у січні 1953-го — секретарем обкому в Банська-Бистриці. У серпні 1955 року його було направлено на навчання до Вищої партійної школи при ЦК КПРС у Москві.

Хоча на той час Дубчек уже мав «у багажі» три роки заочного навчання на юридичному факультеті Братис­лавського університету, він критично визнає, що був тоді, у віці 33 років, малоосвіченою людиною. Поїхав до Москви з великим ентузіазмом: «Я вірив у соціалізм. Шукав у книжках не підтвердження його слушності, а способів його кращого розуміння і порад, що робити, щоб він краще функціонував». Проте саме в столиці радянської імперії у Дубчека з’явилися перші сумніви щодо відповідності радянської моделі соціалізму теорії Маркса та щодо абсолютної цінності радянського досвіду для соціалістичного будівництва в інших країнах світу, зокрема Чехословаччині. Він знаходив суперечності між тим, що писав Маркс, і тим, що писав Ленін, та й невідповідність між писаннями обох і практикою радянського життя.

1955—1958 роки, які Дубчек провів у Москві, припали на час хрущовської відлиги. Йому, який на відміну від більшості слухачів-іноземців досконало володів російською мовою, було легше тримати руку на пульсі радянського життя.

Через багато років, незадовго до смерті, Дубчек писав: «Запитую себе зараз: банкрутство соціалізму через століття після смерті Карла Маркса справді іманентно містилося в його ідеях? Я не певен, що крах соціалізму в ХХ столітті не пояснюється тим, що його реалізацію повністю монополізували російські радикали, обтяжені догматизмом і ортодоксією, пов’язаними з відсталістю їхньої батьківщини. З того, що я вичитав у Маркса, випли­ває, що така країна, як Росія, не була підготовлена до соціалістичного експерименту».

Попри це, Дубчек до часу тримав свої сумніви при собі, закінчив ВПШ із червоним дипломом і повернувся у вересні 1958 року на батьківщину. Від­разу став першим секретарем Західно­словацького обкому партії у Братисла­ві, у 1960—1962 роках працював у Празі секретарем ЦК Комуністичної партії Чехословаччини з промисловості, 1962 року став першим секретарем ЦК Компартії Словаччини, а в січні 1968-го — першим секретарем Комуністичної партії Чехословаччини, фактично першою особою в соціалістичній державі чехів і словаків.

То чим же була Празька весна?

У Чехословаччині, так само, як і в інших країнах Східної Європи, які після Другої світової війни потрапили чи, точніше, були примусово включені в «зону інтересів» СРСР, у другій половині 40-х років минулого століття було встановлено жорстоку комуністичну диктатуру радянського зразка. Так само було проведено тотальну націоналізацію і колективізацію сільського господарства, так само скасовано всі громадянські свободи, так само жорстоким репресіям було піддано всіх потенційних ворогів «народної» влади, а невдовзі почалися чистки в лавах самої Комуністичної партії. Найвизначнішою їхньою жертвою став генеральний секретар ЦК Ру­дольф Сланський, який «виявився» тітоїстом — послідовником бунтівного югославського лідера. Сланського, так само як міністра закордонних справ, члена Компартії з 1922 року Владіміра Клементіса, котрий виявився «словацьким буржуазним націоналістом», було повішено. Адже в Чехословаччині, на відміну від, скажімо, практично однонаціональних Польщі, Болгарії чи Угорщини, вели ще й боротьбу з «буржуазними націоналістами» — словацькими. Під цю кампанію потрапило чимало словацьких патріотичних діячів не лише правого та центристського, а й комуністичного спрямування.

У період між Першою і Другою світовими війнами рівень економічного та соціального розвитку чеських земель був скоріше не східно-, а західноєвропейським: Чехія і Моравія за своїм розвитком випереджали сусідню Австрію, їх можна було порівнювати не з Польщею та Угорщиною, а з Бельгією чи Швейцарією (Словач­чина була набагато відсталіша). Крім того, Чехословаччина, єдина з усіх європейських країн, що після 1945 року потрапили до сфери впливу СРСР, у 20—30-ті роки минулого століття не піддалася спокусі авторитаризму і зберігала класичний демократичний устрій. Відтак рівень сприйняття та схвалення комуністичних перетворень за взірцем СРСР у країні завжди був невисокий. І давні історичні симпатії чехів і словаків до російських «братів-слов’ян», так само як недавні спогади про звільнення Червоною армією від німецьких окупантів, мало чому могли зарадити. Адже в умовах централізованого соціалістичного планування держава стрімко втрачала статус однієї з найрозвиненіших країн Європи, а задушлива атмосфера політичної несвободи була нестерпна для більшості з тих, хто звик жити інакше.

Хрущовська відлига справила величезне враження на чехів і словаків. «Для мене Хрущов був синонімом надії», — згадував Дубчек. Проте при вла­ді в Чехословаччині і далі перебував старий сталініст Антонін Новотний. Хо­ча відповідно до нових радянських віянь він змушений був започаткувати процес реабілітації жертв політичних репресій, процес той був половинчастий і непослідовний. Під впливом косигінської реформи в СРСР у Чехословач­чині теж почався потужний рух за «економічне реформування соціалізму». Очолив його директор Інституту економіки Ота Шик, який у роки Другої світової був комуністом-підпільником, а з 1940 до 1945 року — в’язнем нацистських концтаборів. Щоправда, Шик у своїх планах пішов набагато далі, ніж Косигін. Він не лише обстоював децентралізацію та економічну самостійність підприємств, а й припускав існування в промисловості та сфері послуг муніципальної, кооперативної та дрібної приватної власності.

Дубчек як секретар ЦК КПЧ із промисловості обстоював розміщення більшої частини інвестицій у відсталішій Словаччині. А очоливши автономну Комуністичну партію Словач­чини, він вступив у пряму конфронтацію з Новотним. Зокрема навесні 1963 року тижневик Спілки словацьких письменників «Культурні жівот» почав друкувати статті на теми, які ще донедавна були табу для всієї чехословацької преси і надалі залишалися такими в Чехії. Дубчек підтримував прагнення словаків до рівноправності з чехами в рамках спільної держави. Ще з середини 60-х розпочався активний рух за федералізацію Чехословаччи­ни, за створення двох союзних республік — Чеської і Словацької. Забігаючи наперед, скажемо, що федералізація — єдиний політичний здобуток Дубчека, що пережив його володарювання в Празі і через два десятиріччя (після краху соціалізму в Чехословаччині) уможливив «оксамитне розлучення» двох «братніх народів».

Проте широкий демократичний рух набирав сили не лише у Словаччині, а й у чеських землях. У червні 1967 року на з’їзді Спілки чеських письменників стався справжній бунт. ЦК КПЧ вирішив відібрати в спілки її тижневик «Літерарні новіні». Дубчек відкрито виступив проти цього рішення, а відтак проти Новотного, котрий у відповідь створив комісію ЦК, яка мала дослідити «націоналістичні відхилення в діяльності члена президії ЦК КПЧ Александера Дубчека».

Але було вже пізно. У суспільстві і далі наростав демократичний рух, який підтримувала більшість громадян. На промислових підприємствах почали створюватися робітничі ради. Більшість членів КПЧ йшли за настроями суспільства, і партійні функціонери не зважувалися цьому відверто опиратися. У листопаді 1967 року пленум ЦК КПЧ ухвалив рішення розділити посади першого секретаря ЦК і президента республіки (обидві їх обіймав Новотний). Але лише 5 січня найвищу владу в державі — посаду першого секретаря отримав Дубчек. До того трива­ла напружена боротьба за «спадок» Новотного. Останній звернувся по допомогу до Брежнєва. Той інкогніто прилетів до Праги, провів індивідуальні бесіди з усіма членами президії ЦК і, переконавшись, що «старого Тонду» ніхто з них не підтримує, умив руки, мов Пілат. «Это ваше дело», — тільки й сказав, відлітаючи з Праги. Проте як же пошкодував генсек ЦК КПРС про своє рішення буквально через місяць!

Спершу ніхто не розглядав Дубчека як кандидатуру на найвищу посаду в державі. Реформаторське крило в ЦК намагалося провести на неї свого лідера — Олдржиха Черніка, консерватори — старого сталініста Гендріха. Дубчек не був лідером жодного з угруповань празького політичного олім­пу, постійно проживав у Словач­чині і за ціле своє життя лише два роки пропрацював у Празі. Тим часом обидві протиборчі команди врешті зійшлися на його кандидатурі як на меншому злі.

«Дубчек завжди виглядав нерішучим і зовсім не справляв враження людини, що рветься до влади, — стверджує Шик. — Я знав, що він ніякий не реформатор і майже нічого не розуміє в економіці, але мені здавалося, що на нього можна впливати».

Два-три місяці жодних принципових змін у суспільстві, на перший погляд, не відбувалося. У цей час Дубчек вів підкилимну боротьбу з тим, аби замінити на найвищих державних посадах опонентів на прибічників реформ. У результаті Чернік став прем’єром, ста­рий генерал Людвік Свобода — президентом республіки замість Но­вот­ного. Було замінено ключових міністрів, шістьох з десяти членів прези­дії ЦК. Натхненник Празької весни Шик посів порівняно скромну посаду віце-прем’єра. Відразу було скасовано цензуру в газетах, на радіо і телебаченні.

Але по-справжньому «Весна» почалася тільки у квітні, коли було ухвалено і оприлюднено програму дій ЦК КПЧ. Нині цей документ видається дуже поміркованим і дуже комуністичним. Частково це пов’язано з «маскуванням»: Дубчек потім згадував, що він та його однодумці були дуже обережні, аби «не дражнити гусей» у Кремлі: «За своїм змістом програма була єретична, але ми зробили все, щоб вона такою не виглядала». Так, згадує Дубчек, «не можна було припуститися навіть натяку, що ми плануємо повернення до багатопартійної системи». Так само в програмі навіть не згадувалася приватизація, хоча Шик на той час уже переконав Дубчека, що в державній власності мають бути залишитися тільки великі стратегічні підприємства, а решта — перейти в приватні руки. Тим часом програма проголошувала свободу слова і скасування цензури, забезпечувала реальну свободу зібрань, руйнувала для чехів і словаків залізну завісу, даючи їм змогу вільно виїздити до будь-якої країни світу, проголошувала федералізацію дер­жави. Було також запроваджено економічну самостійність державних підприємств і дозволено індивідуальну трудову діяльність, особливо у сфері послуг.

Реформаторська діяльність Дубчека та його команди тривала трохи більше чотирьох місяців, аж доки не була перервана радянським вторгненням, у яке він сам, до речі, не вірив до останнього дня. А що було б, якби цього не сталося?

Але вторгнення уникнути було неможливо. Дубчек міг і тоді, і через чверть століття стверджувати, що «ні я, ні мої союзники не мали наміру демонтувати соціалізм, хотіли тільки (виділення моє. — О.П. ) розірвати з практикою та засадами ленінізму». Але ж пошуки власного шляху побудови соціалізму автоматично означали звільнення країни від радянського диктату! А інтереси власної імперії важили для радянських керівників аж ніяк не менше, ніж соціалізм як такий. Єдине, що тоді могло врятувати чехословацьку свободу — швидке й рішуче втручання Заходу. Однак у тій ситуації воно було, скоріш за все, неможливе. 1968-й — рік, коли вся Західна Європа потерпала від студентських бунтів, а Сполучені Штати глибоко загрузли у В’єтнамі. Та й втручання За­ходу можливе було лише за умови недвозначного звернення по допомогу.

Як Дубчек жив «після того»

Дубчек до кінця життя повторював свої тези про «радянську параною», про те, «що соціалізм у Чехословаччині внаслідок наших реформ став би тільки потужнішим». Яке це все мало значення, якщо виникла пряма загроза виходу Чехословаччини з підпорядкування Москві! Якщо як картковий будиночок могла завалитися влада московських сателітів у всій Східній Європі — адже вже у квітні варшавські студенти вийшли на демонстрацію під гаслом «Уся Польща чекає на свого Дубчека».

Вже з лютого 1968 року на Дубчека почали чинити тиск, який дедалі посилювався. Постійні телефонні дзвінки й листи Брежнєва, візити його емісарів Косигіна, Гомулки, Кадара та Ульбріхта до Чехословаччини, березнева «нарада» керівників СРСР, НДР, Польщі, Угорщини, Болгарії та Чехо­сло­ваччини в Дрездені, травневі переговори чехословацької урядово-партійної делегації у Москві, нарешті безпрецедентні триденні липневі переговори у прикордонному містечку Черна-над-Тисою, куди Брежнєв привіз політбюро ЦК КПРС у повному складі і змусив Дубчека привезти туди всю президію ЦК КПЧ. Утім, у Черні Брежнєв уже не сподівався переконати Дубчека відступитися. Він намагався вбити клин між чехословацьким керівництвом, знайти зрадників, які б згодилися очолити маріонетковий «робітничо-селянський уряд», що виконував би функції кремлівського намісника після окупації країни. Адже принципове рішення про вторгнення політбюро ЦК КПРС ухвалило ще наприкінці червня — після того, як Дубчек почав вичищати із ШтБ (чехословацького аналога КДБ) найбільш одіозних радянських агентів.

Пізно ввечері 20 серпня відбувалося останнє засідання президії ЦК перед ХІV позачерговим з’їздом КПЧ, на якому Дубчек планував очистити ЦК від прорадянських «реакціонерів» і надати нового прискорення реформам. Близько опівночі зателефонував міністр оборони Дзур, котрий на той час уже був затриманий у своєму кабінеті, і повідомив про вторгнення військ СРСР, НДР, Польщі, Угорщини та Болгарії.

І тут Дубчек, подібно до того, як за три десятиріччя перед тим президент Бенеш у Мюнхені, змушений був ухвалити найтяжче рішення в своєму житті. Через годину з’явилася постанова президії ЦК, яка хоч і визнавала вторгнення «таким, що суперечить не лише основним засадам відносин між соціалістичними країнами, а й заперечує засадничі норми міжнародного права», закликала всіх громадян республіки зберігати спокій і не чинити опору «арміям вторгнення, оскільки оборона наших кордонів є неможливою», через що «наша армія, органи безпеки і народна міліція й не отримали наказу захищати країну». Що краще: померти стоячи чи жити на колінах? Дубчек дійшов висновку, що головне — щоб не пролилася кров чехів і словаків…

А ще через годину кадебісти разом із полковником-добровольцем з чехословацької ШтБ заарештували Дубчека і всіх його однодумців з числа членів президії від імені «народного уряду товариша Індри» (секретар ЦК — реакціо­нер, якого на з’їзді мали позбавити посади). Дубчека було вивезено на гірсь­ку базу КДБ в Закарпатті, де він перебував без жодної інформації дві доби. 23 серпня його допровадили на «переговори» до Москви. Брежнєв, Косигін, Підгорний брутально вимагали від нього підписати спільне комюніке.

Як з’ясувалося, за ці дні у празько­му районі Височани в цеху заводу ЧКД під охороною робітничих дружин таємно зібрався з’їзд КПЧ, який затаврував вторгнення, звернувся до міжнародного комуністичного руху та світової спільноти з проханням про допомогу і вивів зі складу керівних органів партії всіх зрадників. Сумнівно, що радянські спецслужби не мали інформації про це зібрання. Але вони не зважилися розігнати з’їзд КПЧ. Адже весь світ і так побачив, чого варта радянська демагогія про мирне співіснування, поважання суверенітету інших країн тощо.

Міністр закордонних справ Чехо­сло­ваччини Іржі Гаєк, який під час вторгнення перебував за кордоном, звернувся до Ради Безпеки ООН з вимогою розглянути питання про агресію Радянського Союзу проти Чехословаччини. А — головне — увесь чехосло­вацький народ зустрів окупантів ненавистю і зневагою. Моральний тиск на зрадників був настільки сильний, що Брежнєву не вдалося сформувати маріонетковий уряд! І Індра, і Біляк, і Колдер, і Швестка — усі члени президії ЦК КПЧ, які брали участь у змові проти Дубчека і щиро ненавиділи Празьку весну, відмовилися очолити уряд.

Відтак росіяни запропонували Дубчеку та його соратникам, яких теж було вивезено до Москви, «компроміс» — визнати в спільному комюніке нелегітимним Височанський з’їзд, відкликати чехословацьке звернення до Ради Безпеки ООН, натомість повернути їм свободу і зберегти за ними всі посади. Першим зламався президент Свобода, потім, один за одним, решта членів керівництва. За три доби Дубчек поставив свій підпис під ганебним комюніке і 27 серпня повернувся додому. Він іще мав надію, що Чехословаччина зможе вистояти. На пленумі ЦК, що відбувся 31 серпня в Празькому граді, було виведено зі складу президії зрадників Колдера, Ріго і Швестку. Дубчек розробив програму опору — не визнаючи вторгнення та окупації, факту контрреволюції, зберігати програму дій. Проте з’ясувалося, що проводити демократичні реформи в умовах іноземної військової окупації неможливо.

Унаслідок чергових «компромісів» від влади усували найактивніших прибічників реформ. Прислужники Крем­ля поступово захоплювали нові й нові позиції. 14 листопада Москва змусила чехословацьке керівництво підписати договір про «тимчасове» (на невизначений період) розміщення радянських військ. Почалася «нормалізація». 17 квітня 1969 року Дубчека було «витиснуто» з посади першого секретаря ЦК. Щоправда, він став спікером парламенту, але й на цій посаді новий прокремлівський перший секретар партії Густав Гусак змусив його підписати 22 серпня 1969 року ганебний указ про запровадження надзвичайного стану, згідно з яким розпочалися перші арешти.

Дубчек виправдовує свою поведінку тим, що він забезпечив «організований відступ»: ще майже рік після вторгнення не було репресій, близько 100 тисяч чехів і словаків — практично всі бажаючі — змогли виїхати на Захід. Проте логіку його співпраці з окупантами зрозуміти важко.

У серпні 1969 року Дубчека звільнили з посади голови Федеральних збо­рів, вивели з президії ЦК. У грудні його було призначено послом Чехословач­чини в Туреччині, а у червні 1970 року позбавлено всіх посад і виключено з пар­тії. У Чехословаччині розпочалася велика чистка. З 1,5 млн. членів КПЧ з партії було виключено або самі вийшли з неї на знак протесту проти радянської окупації 500 тисяч осіб. Серед останніх були й батьки Дубчека, які 1969 року мали рівно по 50 років партійного стажу. Усі інтелігенти — учасники революції — були змушені займатися фізичною працею. Наприклад, лідер української громади Словаччини науковець зі світовим ім’ям професор Микола Мушинка працював спершу чабаном у колгоспі, а потім кочегаром у котельні. І то тривало 20 років і стосувалося сотень тисяч людей!

49-річний Дубчек вирішив улаштуватися на роботу за фахом — слюсарем. Проте на жоден завод його не бра­ли. Врешті його взяли в лісницт­во на околиці Братислави слюсарем з ремонту бензопил. Там він пропрацював 11 років — до самого виходу на пенсію. Дубчека повністю ізолювали від суспільства —виключили з профспілки, товариства мисливців і навіть з організації ветеранів антифашистського опору. Кожного, хто перекидався з Дубчеком чи його дружиною на вулиці хоч словом, ШтБ затримувала, заводила до відділку й записувала особисті дані. Дубчек навідріз відмовився емігрувати, хоча йому й натякали на це. Але водночас він і не брав участі в боротьбі дисидентів, як це робив мужній Вацлав Гавел, який не вилізав із в’язниць.

Лише наприкінці 80-х, напередодні і під час оксамитової революції, Дубчек прокинувся від летаргійного сну. 26 листопада 1989 року Гавел і Дубчек під час кульмінації революції удвох стояли на балконі будинку на Вацлавській площі в Празі, де зібралися сотні тисяч людей. 29 грудня відбувалися перші за багато десятиліть демократичні вибори в Чехословаччині — обирали тимчасового президента республіки. Демократична коаліція вирішила виставити єдиного кандидата. Хто ним мав стати — лівий Дубчек чи правий Гавел? Дубчек буквально молив Гавела поступитися йому, обіцяючи на наступних виборах через півроку не виставляти своєї кандидатури. Але Гавел був невблаганний, і Дубчек… зняв свою кандидатуру. Став натомість головою Федеральних зборів. Проте федерація доживала останні місяці.

Після повалення диктатури більшість чехів голосувала за правих, а словаки підтримували лівих, зокрема Словацьку соціал-демократичну партію, яку очолив Дубчек. Він був чи не єдиним помітним лідером як у Чехії, так і в Словаччині, який обстоював збереження спільної держави. Надія на це померла разом із ним — 1 вересня 1992 року на 88-му кілометрі шосе Прага—Братислава БМВ голови Федеральних зборів потрапив в автокатастрофу. Дубчек боровся за життя ще два місяці, але 7 листопада 1992 року помер. А Чехословаччина розпалася.

Кулінарне шоу на стс просто кухня ведучий. Олександр Белькович: «Робота бренд-шефа – це як бути продюсером

Не тільки у блюді, а й у кожній людині є своя особливість – те, що відрізняє її від інших. Наша розповідь про майстра кухні, для якого приготування їжі стало справою всього життя. У статті розповімо про особисте життя та біографію Олександра Бєльковича.

Біографія

В Архангельській області є невелике містечко Сєвєродвінськ. Рік народження Олександра Бєльковича 1984. Скільки років йому зараз – 34 роки. Тамтешні місця славляться великою кількістю ягід і багатою рибалкою. Це і визначило дитячі захоплення Сашка. Разом з батьком він любив рибалити на Білому морі та ходити по ягоди.

З дитинства хлопчик полюбив заняття спортом і вже в юнацькі роки увійшов до збірної з плавання. Мрій потрапити до Олімпійської збірної не дано було збутися через отриману травму. Юнак захоплювався баскетболом і навіть став призером чемпіонату Архангельська з цього виду спорту. Олександр – володар блакитного поясу з карате.

З дошкільного віку Сашко захопився готуванням. На запитання про те, що привело його до професії кухаря, він відповів: мій звірячий апетит. Я завжди любив смачно поїсти. У друга мама працювала у їдальні та добре готувала. Вона постійно балувала нас ласощами. Із цього все й почалося. Його знаменитий бутерброд із хліба з сосисками та йогуртом, приготований за самостійно складеним простим рецептом, приємно здивував батьків.

У підлітковому віці, погостювавши в Києві у сестри та відвідавши Макдональдс, Сашко вирішив вибрати для себе професію кухаря та присвятити життя цьому занять. Мрія привела його до кооперативного технікуму Архангельська, який молодик закінчив у 2000 році. Серед студентів він мав славу найталановитішим і обдарованішим у обраній справі.

Отримавши диплом, Олександр Бєлькович повернувся до рідного міста, де у місцевому кафе «Пелікан» відточував кулінарні навички. Але рамки провінційного кафе були тісні для талановитого кулінара і він, вирішивши змінити своє життя, подався підкорювати Київ. Не одразу вдалося знайти пристойну роботу. Довелося пережити моменти розчарувань та безгрошів’я. Однак доля благоволила початківцю і звела його з шеф-кухарем престижного ресторану Айзеком Каррера, пуертоамериканцем за національністю.

Протягом 5 років наставник навчав його премудростям кухарської справи. Разом вони розробляли нові рецепти страв та удосконалили старі. Вчитель був задоволений талантом підопічного. У 21 рік Белькович переїжджає до Дніпроа, де в мережі ресторанів Ginza Project успішно застосовує здібності та отримані знання на посаді шеф-кухаря.

Кар’єрний ріст

Кулінарна майстерність та хватка бізнесмена зробили свою справу. Вже у віці 26 років Олександр Белькович займався 7 найбільш модними українськими ресторанами. На сьогоднішній день їх кількість зросла до 15. Стрімкому кар’єрному зростанню сприяли працьовитість, цілеспрямованість, вольовий характер молодої людини та вміння не пасувати перед труднощами (які, звичайно, були). Серед колег має славу трудоголік, який прагне самовдосконалення і щодня винаходить нові кулінарні шедеври.

Щоб не стояти на місці, а професійно розвиватись, Олександр проходив навчання за кордоном, яке щедро оплачували інвестори, вірячи у можливості перспективного шеф-кухаря. Побував у Лондоні, Парижі. Примічав все до найменших тонкощів. Навіть фотографував страви.

Наслідуючи приклади рестораторів, які сміливо відкривають заклади по всьому світу, Белькович мріє відкрити мережу ресторанів української кухні в різних країнах, оскільки сам є її шанувальником.

Досягнення

У прагненні освоєння нових професійних вершин, Олександр:

  • відкрив ресторан «Білка», в якому відвідувачам пропонують страви, приготовані за авторськими рецептами власника;
  • видав серію книг, що відкривають секрети приготування бюджетних страв із доступних продуктів;
  • у 2015 році виявив свої здібності як телеведучий у програмі «Майстер Шеф. Діти. на каналі СТС;
  • веде шоу “Про100 кухня”, навчаючи глядачів варіантам приготування страв ресторанного класу з доступних інгредієнтів;
  • на своєму сайті веде кулінарний блог.

Різнопланові успіхи на кулінарній ниві анітрохи не вплинули на ставлення молодої людини до людей. Він доброзичливий і відкритий для спілкування, ввічливий та тактовний. «Зоряна хвороба» зовсім не торкнулася талановитого кулінара.

Ресторан шеф-кухаря

Ресторан «Білка» — затишне і комфортне, помірно-світське містечко, що дивує і приваблює відвідувачів відкритою кухнею, що простяглася через усі зали. Все ніби у театрі. Новизна формату часом дивує від того, наскільки реалістично можна оцінити роботу кухарів, які на очах у присутніх творять кулінарні дива. Сюди приходять любителі смачно поїсти та провести чудовий вечір у компанії друзів.

До цього сприяє все: гідна захоплення кухня, різнорівневе освітлення, яскравість і продуманість інтер’єру, ввічливість персоналу. Крім справді шедевральних страв, приготованих за авторськими рецептами, відвідувачі можуть скуштувати традиційні страви національної кухні: гарбузовий пиріг, медовик, посікунчики, курку в соусі.

У ресторані завжди весело і добре шумно. Сам шеф-кухар контролює все, що відбувається у залі та на кухні. Від його пильного ока не вислизає нічого. Прекрасне обслуговування та чудове меню приваблює сюди відвідувачів, які об’єктивно вважають ресторан одним із найкращих у Дніпрі.

Літературний дебют

Зібравши колекцію рецептів української кухні, Олександр видав кулінарну книгу «Українська кухня. Версія 2.0», у якій адаптував кожен рецепт до сучасних реалій. Видання має стильне та колоритне оформлення. На думку читачів, вона цікава і корисна і початківцям, і досвідченішим кулінарам. Книга містить споконвічно українські рецепти, страви для сімейних обідів, дружніх зустрічей та свят. Тут можна знайти покрокові рекомендації для приготування супів, других страв і випічки. Докладно вивчивши зміст книги, читачі навчаться правильно зберігати продукти та сервірувати стіл.

Програма «ПРОСТО кухня» на СТС з Олександром Бєльковичем розрахована на широке коло читачів. Автор надав докладні рецепти шедеврів кулінарії із доступних продуктів. Вони не вимагають великих фінансових витрат, прості у приготуванні та вишукані на смак.

«Відкрита кухня» є джерелом рецептів страв на кожен день практично з того, що є в наявності, приготування яких не вимагає спеціальної підготовки. Назва книги є символічною, оскільки Олександр звик працювати в режимі відкритої кухні, бачачи тих, для кого готуєш.

Захоплення

Олександр Белькович – натура, що захоплюється. До його захоплень можна віднести:

  • поглиблене вивчення англійської;
  • заняття сноубордом;
  • бокс;
  • баскетбол;
  • футбол (вболівальник Дніпроської команди «Зеніт»);
  • подорожі.

родина

Олександр щасливо одружений. З дружиною Ольгою в нього повне порозуміння та підтримка. У сім’ї ростуть двоє чудових дітей — син та дочка. В інстаграмі серед особистих фотографій можна помилуватися знімками його чарівних дітей. Ольга теж смачно готує та балує зоряного чоловіка гідними похвали стравами.

Олександр Белькович — один із найперспективніших фахівців у українському кухарському мистецтві. Його біографія доводить, що бути хорошим шеф-кухарем можна лише за умови щоденної напруженої праці над собою, своїми емоціями та своєю майстерністю.

Цікавий інтерес до його персони з’явився після виходу в ефір програми «МайстерШеф. Діти», одним із свідомих якої він і став. Дружина Олександра Бєльковича
Ольга
, дізнавшись про те, що її чоловік береться ще за одну справу, спочатку не зраділа, оскільки тепер їм із донькою Ізабеллою ще рідше доведеться бачити тата вдома, адже тепер Олександру доведеться з Дніпроа літати до Києва, де відбуваються зйомки. . Але побачивши перші випуски програми, Ольга змінила свою думку, настільки вона їй сподобалася, особливо те, як Олександр виглядає з екрану. Вирішивши, що тепер він стане знаменитим на всю країну, родина Бєльковича підтримала його бажання взяти участь у новому проекті.

На фото – дружина Олександра Бєльковича Ольга

Важливе рішення стати професійним кухарем Олександр прийняв після дев’ятого класу, саме тому після школи він поїхав до Архангельська і вступив до кооперативного технікуму. Потім він повернувся додому, попрацював у місцевому кафе Пелікан і, вирішивши круто змінити свою біографію, поїхав до Києва, де п’ять років пропрацював під керівництвом Айзека Корреа. У двадцять один рік Сашко переїхав до Дніпроа, де почав працювати шеф-кухарем. За плечима Олександра Бельковича навчання в Англії та США, участь у відкритті лондонських та нью-йоркських ресторанів, а сьогодні він – бренд-шеф міжнародного ресторанного холдингу Ginza Project, який володіє та управляє більш ніж сотнею закладів у Дніпрі, Києві, США та Британії.

Те, що Олександр досяг таких успіхів у кар’єрі, він пояснює своїм цілеспрямованим бійцівським характером, що не дозволяє відступати перед труднощами і здаватися після невдач. В особистому житті у нього теж все складається чудово – він щасливий і дуже любить свою дружину.

На фото – Олександр із донькою Ізабеллою

Дружина Олександра Бєльковича, за його словами, спочатку не наважувалася готувати, боячись вдарити в бруд обличчям перед чоловіком, але поступово перестала соромитися і тепер впевнено годує сніданками та обідами Сашка та доньку. Вона любить бувати в ресторані авторської кухні свого чоловіка «Білка», який він відкрив торік у Дніпрі разом із Ginza Project.

На фото – Ольга Бєлькович

Незважаючи на те, що приготування страв – це його робота, вона настільки улюблена, що й у вільний час Олександр із задоволенням готує для своїх друзів. А ще він любить подорожувати, серед його спортивних захоплень – сноуборд, бокс, баскетбол. У свої тридцять два роки Олександр Бєлькович уже лауреат міжнародних кухарських конкурсів та автор двох книжок з гастрономії, але це лише початок, і можна не сумніватися, що Сашко лише на початку свого блискучого майбутнього.

Молодий, талановитий та амбітний Олександр Белькович зробив карколомну кар’єру. Вже у 27 років він став бренд-шефом одного із найбільших міжнародних ресторанних холдингів Ginza Project у Північній столиці. Але про все по порядку.

Початок шляху

Олександр Белькович народився у Сєвєродвінську (маленькому містечку в Архангельській області) 22 листопада 1984 року. За його словами, він завжди любив добре поїсти, тому перші кулінарні кроки зробив у 6 років, коли приготував йогурт за власним рецептом та спорудив бутерброд із сосисками. Ніхто з близьких і подумати не міг, що цей усміхнений хлопчисько в майбутньому відкриє кулінарну школу, напише пару книг, стане провідним на каналі СТС і очолить міжнародну мережу ресторанів.

Закінчивши у 2000 році кооперативний технікум м. Архангельська, він серйозно задумався про те, щоб переїхати до Києва і потрапити на кухню якогось ресторану. Цікавий факт: ще 1997 р. він гостював у сестри в Києві і, побувавши в McDonald’s, вирішив, що обов’язково тут працюватиме. Олександр не знав, яке на нього чекає майбутнє…

Молодому хлопцю в чужому місті важко було знайти потрібне місце: його обманювали із зарплатою, з умовами роботи. У багатьох би опустилися руки… Але тільки не в цілеспрямованого Олександра, який будь-що-будь вирішив досягти мети.

Творча біографія кухаря Олександра Бєльковича

Доля мала інші плани. 2006 року вона посміхнулася Олександру Бєльковичу. Ресторан Correa’s прийняв його до святих святих – на кухню, де під керівництвом одного з провідних кухарів Києва Айзека Корреа він 5 років освоював тонкощі приготування шедеврів.

Саме цю людину Олександр називає своїм натхненником та наставником. Ще б! Пуерториканець Айзек Корреа вважається основоположником стилю фьюжн, організатором системи бургер-барів та сіті-кафе, входить до десятки топових шеф-кухарів Києва.

Столиця дає хлопцеві гарний старт – він переїжджає до Дніпра. З цього моменту Олександр Белькович – кухар одного із ресторанів Ginza Project. Точніше, шеф-кухар!

Вдосконалення майстерності

Олександр каже, що ніколи не сидів дома. Жага знань дозволила йому відучитися у США та Великій Британії. Постійно доводячи собі, що здатний багато на що, Олександр Бєлькович брав участь у міжнародних конкурсах і не раз ставав лауреатом. Його запрошували на відкриття ресторанів в Англії та Америці.

Але його завдання було не лише перемогти: він постійно намагається відкривати нові грані смаку. Більше того, він виховує це бажання у гостях, які приходять до його ресторанів. Можливо, саме у щирому бажанні прищепити добрий смак та криється секрет успіху молодого шефа.

До речі, зараз Олександр обіймає посаду бренд-шефа в мережі ресторанів Ginza Project, шеф-кухаря ресторанів “Мансарда”, “Плюшкін”, Terrassa, “Київ”, “Волга-Волга”, “Баранка”. Крім того, він – власник власного ресторану «Білка» з витонченою авторською кухнею та куратор 15 ресторанів. Поварськими секретами молодий шеф поділився у двох книгах «Відкрита кухня» та «Відкрита кухня 2», де кожен знайде собі рецепт з гаманця та смаку.

Багато хто називає кухаря Олександра Бєльковича українським Джеймі Олівером і критикує його манеру поведінки та приготування страв. Так це чи ні – вирішувати вам, а «диванним кулінарам» залишається лише пускати слинки на черговий шедевр, який він готує на каналі СТС у шоу «Просто кухня». Та й Олександр не приховує, що Джеймі – його кумир. Як і заморський колега, він із цілком доступних та звичних інгредієнтів вчить готувати вишукані ресторанні страви.

До речі, пам’ятаючи свою дитячу слабість до кулінарії, Бєлькович став ведучим програми «МайстерШеф. Діти». Разом із колегами по цеху Джузеппе Д’Анджело та Андрієм Шмаковим вони дегустували творіння дитячих рук та обирали кращого міні-шефа. Пристрасті, приправлені безпосередністю молодих кухарів, кипіли зовсім на дитячі!

Сім’я та захоплення

Олександр Белькович – люблячий та коханий чоловік, щасливий батько двох малюків. Чарівна дружина Ольга завжди підтримує чоловіка, надихає його на звершення та іноді з’являється у фінальних кадрах шоу «Просто кухня».

Олександр любить спорт (бокс, сноуборд, баскетбол, ролики водний байк і ще безліч видів розваг) та подорожі. З них він привозить яскраві враження та незвичайні смаки, які додає до своїх страв. Олександр активно веде соціальні мережі та не приховує особистого життя від шанувальників. Навпаки, він охоче ділиться фотографіями не лише зі зйомок чи шоу, а й з кадрами звичайного життя.

У свої 26 років
Олександр курирує сім ресторанів
мережі Ginza Project, це одні з наймодніших закладів у місті: Terrassa,
“Волга-Волга”, “Київ”, “Плюшкін”, “Баранка”, “Мансарда” і
стейк, що тільки готується до відкриття. -хаус “Рібай”.

Стрімка кар’єра
молодої людини не може
не вражати. Олександр Белькович народився і виріс
у Сєвєродвінську – це невелике містечко, військово-морська база
в Архангельській області.

Перші його кулінарні досліди
були виконані у 6 років.
Тоді він вигадав власний рецепт фруктового йогурту і бутерброду
з сосисками – спеціальні отвори в хлібі, заповнені соусом,
робили звичайний сендвіч соковитішим.

У 1997 р.
він поїхав у гості до сестри,
яка жила у Києві. Тоді вперше Олександр побував у McDonald’s,
що його дуже вразило. Потім він усім розповідав, що коли
виросте, обов’язково там працюватиме.

Після 9-го класу
Олександр вирішив вступити
в Архангельський кооперативний технікум на кухаря-технолога. Батьки
прокоментували вибір сина так: “Принаймні ти завжди
будеш ситий”.

Практикуючись під час навчання
, Олександр встиг попрацювати
у кількох закладах Сєвєродвінська, де вже через 2 тижні його оголосили
найкращим кухарем.

За його словами,
справа не тільки в тому, щоб
вміти добре приготувати страву, але в нього є бізнес-жилка, яка
дозволяє йому налагодити процес роботи ресторану так, щоб люди туди
поверталися. Це стосується і правильно обладнаної кухні, та вміння
спілкуватися з відвідувачами.

У 17 років він сам переїхав
до Києва. Робота знайшлася не одразу, було кілька невдач.
Наприклад, коли після випробувального терміну керівництво відмовило йому
на місці, не заплативши при цьому.

Випадково він опинився на кухні
ресторану Correa’s, де
шеф-кухарем був пуертоамериканець Айзік Корреа. Зараз Олександр розповідає
про це місце як про свою альма-матер, де він отримав міцний
фундамент зі знань та навичок, а головне, навчився правильному
ставленню до роботи.

Так, Айзіка він називає
своїм учителем і натхненником,
той із задоволенням ділився з Олександром своїм досвідом, який
набув у Нью-Йорку.

Вже через 2 місяці
роботи в Correa’s Олександра
Бєльковича призначили су-шефом (заступник шеф-кухаря). Загалом
він пропрацював там 5 років.

До речі,
Київ навчила Олександра
не тільки секретам фірмових страв. Коли його підпорядкування
поступило кілька дорослих кухарів, без конфліктів не обійшлося.
“Вони не хотіли приймати мою концепцію, думали, що я надто
молодий і нічого не розумію. Тож доводилося виходити
надвір і вирішувати суперечку кулаками. Час показав, що я мав
рацію”, – згадує Олександр.

У 2006 р. його
запросили стати шеф-кухарем
в ресторан Terrassa, що тільки відкривається, в Дніпрі. З цього
почалася робота в Ginza Project, де згодом під його
кураторство перейшло сім ресторанів, а він був призначений бренд-шефом.

Було цікаво дізнатися
, в чому полягає секрет такого
стрімкого успіху в такому юному віці. Олександр каже,
що головне – це настрій. Коли є відчуття, що ти зможеш
усе, то здатний ділитися цією енергією з іншими.

Тому в ресторанах,
які він займається, особлива
увага приділяється атмосфері на кухні. Щоб згуртувати справжню команду,
Олександр разом із кухарями грає у баскетбол у вихідні. Це
не лише заряджає, а й гуртує
колектив.

Скориставшись можливістю
побувати на
робочому місці шефа, я попросила Олександра чогось мене навчити. Він провів
мене на кухню.

Вражає,
як ці двометрові дорослі дядьки серйозно
ставляться до свого молодого начальника. Варто нам увійти на кухню,
як усі відразу посміхнулися, хтось “дав п’ять”, хтось просто
привітно помахав.

Щоб навчити мене
правильно різати овочі, були потрібні
дошка, ніж і два гігантські огірки. Все це постало перед нами вже через
півхвилини після прохання Олександра. Відразу відчувається атмосфера, водночас
строга та доброзичлива.

Своє головне завдання
Олександр бачить у тому, щоб давати
енергію кухарям, надихати їх. Тому на місці він майже ніколи
не сидить, частіше переміщується з однієї кухні на іншу.

Ранній успіх
жодним чином не вплинув на його
манеру спілкуватися з людьми, зіркова хвороба, незважаючи на всі реальні
здобутки, здається, зовсім не зачепила юного кухаря. “На такі дурниці
просто немає часу, роботи надто багато, а професійний снобізм лише
ускладнює робочий процес”, – коментує Олександр.

Відкриття
власного ресторану
поки що не планується, хоча подібні
пропозиції надходять кілька разів на тижні. Олександр каже,
що йому подобається працювати з Ginza Project і йти
з команди він не хоче. Проте розглядає можливість
спільного відкриття нового закладу. А зараз запускає кулінарну
школу, де проводитимуться заняття як для домогосподарок, так
і для професіоналів.

2010 р. вийшла
кулінарна книга Олександра
“Відкрита кухня”. “Просто хотілося розповісти людям, що зі звичних
продуктів можна приготувати різноманітні та незвичайні страви”, –
розповідає шеф-автор.

Назва книги
невипадкова. Олександр звик працювати
на відкритій кухні, завжди можна побачити відвідувачів – тих, для кого ти
намагаєшся.

Михайло Соколов та Тимур Дмитрієв
, засновники ресторану
Italy, поділилися своєю думкою щодо успіху Олександра Бєльковича: “Справа
не тільки в тому, що він амбітний, цілеспрямований
і багато працює. Олександр має розуміння сучасної європейської
кухні. У Дніпрі це зараз велика рідкість, те, що зараз
шукає Ginza”.

Виділіть фрагмент з текстом помилки та натисніть Ctrl+Enter

Я дуже люблю свою роботу. Щодня наповнений новими подіями та враженнями, хочеться встигнути реалізувати всі плани, ідеї та, звичайно, радувати Вас своєю творчістю.
Готувати не складніше, ніж зав’язувати шнурки на кедах. Стовідсотковий результат!
Готуйте із задоволенням!
З самого раннього дитинства я відчував неймовірну насолоду від цього процесу! У мого найкращого друга Васьки мама працювала в їдальні, і їхня хата для мене була раєм! Я під будь-яким приводом йшов у гості до друга, щоб скуштувати чогось смачненького! Можна сказати, що завдяки Васько я і став кухарем! Вдома зі стандартного набору продуктів у радянському холодильнику я постійно щось вигадував та дивував родину! Пізніше я вступив до Архангельського кооперативного технікуму. Закінчивши його, поїхав підкорювати столицю! У Києві спочатку було дуже непросто: працював десь доводилося, а потім потрапив у мережу ресторанів «Correa’s», де навчився різним кухням світу. Київ неймовірно загартувала мій характер: 5 років роботи в режимі non stop не так просто для підлітка! Моя мама казала, що я нагадував їй олов’яного солдатика: приходив додому, падав, спав кілька годин, і дзвінком будильника на автоматі їхав на роботу, засинаючи на ескалаторі в метро! Але я не скаржився, намагався і завжди знав, що в мене все вийде!