Кого розбили під Полтавою
Влітку 2009 року виповниться 300 років з того часу, як війська російського царя Петра Першого розбили під Полтавою війська шведського короля Карла 12-го. Полтавська битва зруйнувала і сподівання союзника короля – гетьмана Мазепи – на здобуття незалежності для України.
Взагалі ця подія змінли баланс сил у Європі на початку 18 століття . Недаремно історики зараховують її до 10 найбільших баталій в історії людства. Тому дуже дивно , що перші і єдині серйозні археологічні дослідження тут проводилися у 1911 році. Нині ситуація змінюється – цього тижня під Полтавою розпочали спільні дослідження археологи з Швеції, України і навіть США.
На початку минулого століття першими почали розкопки під Полтавою шведи. Вони шукали поховання співвітчизників. Паралельно дослідження розкривали певні факти щодо Полтавської битви. Саме завдяки ним і були встановлені численні пам’ятники на площі понад 770 гектарів. Щоправда, сучасні археологи вже ставлять під сумнів точність таких досліджень.
У червневі дні 2007 року під Полтавою шведський археолог Ларс Вінрат метр за метром досліджує землю з допомогою сучасної апаратури. Його знахідки, а це численні кулі та фрагменти військового знаряддя, допоможуть більш точно встановити події відомого бою.
Відновлені фортифікаційні укріплення росіян – редути – завжди були гордістю Державного історико-культурного заповідника „Поле Полтавської битви”. Але їх нинішні місця розташування не зовсім точні. Днями це знову довели дослідження львівських археологів.
“Вислів Полтавська битва можна вживати в множині, – каже Людмила Шендрик, заступник директора заповідника. – Багато з них впевненні , що у місцях шведсько-російських баталій 1709 року відбувалась і битва 1399-го між литовським князем Вітовтом та золотоординським ханом Адигеєм. Без сумніву, у 1658 році тут точилась братовбивча битва між гетьманом Виговським і полтавським полковником Пушкарем, а у 1944-му році здійснювалася радянсько–американська авіаційна операція „Френтик”.
Недаремно керівником шведсько-українсько-американської археологічної експедиції є американець українського походження, доктор історичних наук Андріян Мандзій. “Експедиція під Полтавою, – каже Мандзій, – триватиме три роки. Завершиться вона у 2009 році, коли відзначатимуть 300-річчя шведсько-російської битви.”
Щоправда, археологи підкреслюють, дослідження будуть комплексними: стосуватимуться всіх подій, що відбулися на доленосному полі. До речі, всі експонати знайдені на ньому передадуть до Державного заповідника „Поле Полтавської битви”.
Точне місце, де билися росіяни і шведи під Полтавою, і далі невідоме. Але чи це дійсно так, з директором музею Полтавської битви Олександром Яновичем розмовляла Ольга Бетко.
Олександр Янович: Так не можна говорити, тому що фронт цей витягнутий, ми встановили, порядка шести кілометрів. Ми досліджували поле, яке на відстані від нашого музею, від другого укріпленого табору на відстані шести кілометрів. В принципі, воно співпадає із картами шведської Академії генштабу, а там якраз на тому полі, де проводились дослідження наступав шведський генерал Гамільтон на українських козаків.
Бі-Бі-Сі: Тобто ви достатньо точно знаєте, де, власне, це відбувалося, так?
Олександр Янович: Ну, так. Воно трошечки не так, як подавали в російській історіографії. Залишилася ця смуга між двома лісами, але рельєф місцевості дуже сильно змінився, і тому на цій полосі були побудовані редути. І всі історики працювали саме по оцій смужечці невеликій, вона насьогодні визначена, порядка кілометра. А в принципі, фронт розтянутий був порядка шести кілометрів. Там знайшли ми гудзики шведські, кулі, так що те, що ми думали, що саме на цьому місці відбувались ці події, це дійсно так, шведи це встановили.
Бі-Бі-Сі: Але скажіть будь ласка, взагалі навіщо нам точно знати де саме відбувалася та битва? Зрештою, минуло вже без малого 300 років.
Олександр Янович: По-перше, для шведів самий пріоритетний варіант – це знайти поховання шведів. На сьогоднішній день не знайдено поховань. Ну, щоб якийсь був спокій в душі кожного шведа, а кожний другий загинув швед, фін – Фінляндія тоді входила до складу Швеції – то для них це сама головна мета: знайти поховання шведів до трьохсотліття Полтавської битви.
Бі-Бі-Сі: Чому взагалі ці розкопки проводились так давно востаннє, багато десятиліть тому, здається, востаннє – 1911 року?
Олександр Янович: Це археологічна експедиція було Карла Бенедича. Вони знайшли там поховання, але потім вони прийшли до висновку, що це були ординці, що останкам порядка 500 років. Це вони знайшли поховання першої битви, Вітовт, 1399-й рік. А потім уже в радянські часи на території поля Полтавської битви авіадивізія базувалася, і ядерний потенціал зберігався до 1993 року.
Бі-Бі-Сі: Ядерний потенціал??
Олександр Янович: Ядерний потенціал. Так що у нас ще й ядерне було поле. А от коли по домовленості з Росією ядерний потенціал був вивезений на територію Росії – от, в принципі, з цього моменту поле вільне, мають до музею історії Полтавської битви доступ представники різних країн світу. У нас зараз немає проблем з відвідувачами і з туризмом.
Бі-Бі-Сі: Ви згадали вже українських козаків, їхню роль у полтавській битві, наскільки, власне, вона детально вивчена, адже на стороні шведів виступила Запорізька Січ, скажімо?
Олександр Янович: Коли після 93-го року із поля Полтавської битви вивезли ядерний потенціал, одразу ж в музеї з’явилися представники шведського посольства. Мета була з’ясувати, наскільки ми правдиво висвітлюємо історію Швеції, вони думали, що ми до цього часу вже настільки зросійщені, що в нас нема власної історії. І для того, щоб переконатися, що тут висвітлюють справедливу історію, до Полтави прибув директор Королівського архіву Ерік Нордеберг, і три години знайомилися з експозицією музею з нашою трактовкою, а потім зробили такий запис у книзі відгуків, що “ми, шведи, вдячні українському народу за те, що за тисячю кілометрів від Швеції зберегли нашу історію”. З цього моменту у нас, в принципі, всі питання із шведською стороною узгоджені, нема ніяких проблем.
Бі-Бі-Сі: Але все ж таки, щодо участі українських козаків у тій битві?
Олександр Янович: Коли це все трапилося, то шведи нам, щоб ми мали якісь документи, привезли нам більше дев’яноста одиниць карт шведської Академії генштабу. І там, по цих картах і видно, де знаходились українські козаки, як на боці Карла ХІІ, так і на боці Івана Скоропадського, який був на боці Петра
Полтавська битва: як нищівна поразка шведів стала згодом їхньою перемогою
Рівно 312 років тому, 8 липня (за старим стилем 27 червня) 1709 року під Полтавою, на українській землі, вершилася доля європейської геополітики на найближчі 200 років. Тоді армія шведського короля Карла ХІІ зазнала нищівної поразки від московитів. Однак, це був не тільки переломний момент Північної війни і одна з найкривавіших битв у світовій історії – за великим рахунком це була загибель Швеції-наддержави. Втім, саме відтоді, почалось повільне перетворення войовничого північно-європейського королівства на Швецію нинішню – затишну європейську країну з одним із найвищих рівнів життя; країну, яка під час жорстоких воєн ХХ століття трималася нейтралітету. І хоч дата цьогоріч не кругла, не згадати її ми не можемо. І з огляду на те, що бойовисько сталося на українській землі за участю українських бойових з’єднань, а також і тому, що цікаво поглянути на досвід історичної пам’яті Швеції. Як країна пережила ту катастрофічну поразку? Як упоралася з травматичною пам’яттю? Як нині згадують шведи давні історичні події? Чи так вже й гордяться своїм «великодержавницьким» минулим?
Війна – боротьба воль
Прусський генерал Карл фон Клаузевіц, автор класичної праці «Про війну» (1832) наполягав, що війну не можна зводити ані до мистецтва, ані до науки. Війна – це перш за все економічна конкуренція: «…війну можна порівняти з торгівлею – там теж конфлікт людських інтересів і діяльностей…»
Хоч би як там було, а Велика Північна війна (1700-1721), переломним етапом якої була Полтавська битва, точилася передусім за Балтику – море, порти, через які велася торгівля. Щоправда, іншими землями тодішні агресори теж не гребували. Армії воюючих сторін здобували територію для своїх купців і бізнесу. Протистояння відбувалося між могутнім на ту пору Шведським королівством і амбітною Московською державою у коаліції з іншими країнами.
Петро І, після того, як спроба прорватися до Чорного моря закінчилася невдачею, спрямував сили на північ, до Балтійського моря. Саме Балтика ставала для нього пріоритетним напрямком, особливо ж з огляду на те, якої ролі і значення набувало нове північне місто – Санкт-Петербург. Російським царем рухали підступні реваншистські наміри.
Такими ж самими реваншистськими були й наміри шведів. Як зауважує історик Петер Енґлунд, «Вірні вояки Карла ХІІ билися й помирали за тих, хто наживався на імперії і тому хотів її зберегти, за тих шведських дворян, які отримували великі, добрі маєтки на завойованих землях, за всілякі торговельно-капіталістичні зграї, що наживали великі гроші на східноєвропейській торгівлі, і за шведську державу, що радо стягала мито й акцизи з тих велетенських прибутків».
Катастрофа шведської армії
Полтавська битва закінчилася для шведів тотальним розгромом. Поле бою було вкрите трупами людей і коней. Подекуди трупи лежали так густо, що здавалися живим килимом із людських тіл. Наприклад, біля одного з редутів в системі укріплень, на площі приблизно 250 квадратних метрів, лежало понад тисяча вбитих. Під Полтавою шведи, за різними оцінками, втратили від 49 до 57 відсотків армії. Кожен другий шведський вояк, який брав участь у битві, загинув чи опинився в полоні. На кожного загиблого російського вбитого припадало 5 полеглих шведів. Задля прикладу: під Ватерлоо в 1815 році французи втратили вбитими, пораненими і полоненими 34 відсотки своєї армії. У Нормандії в день десанту в 1944 році серед союзних військ було вбито 2500 осіб.
Поранені лежали під палючим полтавським сонцем ще кілька днів після битви й помирали у страшних муках. Були такі щасливчики, що пролежавши дня три, змогли віднайти у собі сили й доповзти до табору росіян, аби здатися в полон. Багато хто з поранених помирав від спраги, втрати крові і навіть нервового виснаження. Шведів, на відміну від росіян, не ховали в братських могилах, а закопували переважно там, де знаходили їхні тіла. Наприклад, величезну кількість убитих біля болота, поскидали прямісінько в нього. Розпухлі тіла ледь затяглися мулом. У могилі, яку в Полтаві називають Шведською, не лежить жодного шведа. Шведи, які полягли в полтавській землі, лежать без хрестів, а від їхніх могил, навіть якщо й були такі, давно не залишилося й сліду.
Банкет на полі бою
Після закінчення бойовиська відбувся довгий, сповнений церемоніалу парад. З промовами і салютами. Російський цар – із капелюхом у руці проїхав уздовж вишикуваних полків, вітаючи усіх з перемогою. Після того був банкет. Прямісінько посеред устеленого трупами поля битви поставили похідну церву і два розкішні намети з китайських і перських тканин. Просякнуту кров’ю землю вкрили килимами. Шведські високопосадові військові, ставши на коліно, віддавали Петру І свої шпаги. Віддавши зброю, шведські командири визнали себе переможеними. Всі разом – і російські переможці-генерали, і переможені шведи, брали участь у розкішному бенкеті. Гриміли салюти, лунали тости… Російський цар власноруч наливав горілку. А на полі бою, тим часом, лежали десятки тисяч убитих. Земля ворушилася, неначе жива. І стояв невмовчний стогін тисяч вмираючих і скалічених.
«Текла потоками у Ворсклу кров, і купами тіла громадились навколо…», – писав шведський очевидець тих подій. А Петро І тим часом написав короткого листа своїй любій Катерині: «Матко, добридень. Оголошую вам, що милосердний Господь неописану перемогу над ворогом нам цього дня подарувати зволив, і одним словом сказати, що вся ворожа сила вщент розбита, про що самі від нас почуєте. Piter .P.S. І для поздоровлення приїздіть самі сюди».
Прикметно, що в інших листах, надісланих Петром своїм вельможам і членам царської родини, він не тільки тішився перемозі, але й називав її «несподіваною». Однак він вже чудово розумів, що важить та перемога: «Нині вже останній камінь у підвалини Санкт-Петербурга покладений з допомогою Божою», – писав він у листі до графа Апраксіна. Саме за підсумками Північної війни у 1721 році й було проголошено Російську імперію. Одна імперія зникне, натомість з’явиться інша.
Довге повернення додому
Після полтавського розгрому залишки шведської армії швидко відступали. Відступаючи, змушені були палити папери похідного архіву. На берегах Дніпра було спалено чимало памфлетів і депеш тодішнього міністра пропаганди Улофа Гермеліна. У них ішлося переважно про велич і могутність Швеції. Шведські офіцери, палячи архів, крізь сльози дивилися, як «велич Швеції» сірим попелом спливає за дніпровськими водами…
Густав Олаф Цедерстрьом. Карл XII та Іван Мазепа на Дніпрі після Полтави
Із величезної кількості полонених шведів – приблизно 23 000 – на батьківщину повернулося ледве 4 000. Дехто – після 30 років полону, коли війна давно закінчилася. Нині відомо ім’я шведа, який чи не останнім повернувся додому – ним став гвардієць Ганс Апельман. У російському полоні він пробув 36 років і повернувся в Швецію в 1745 році. Це була зовсім інша країна, ніж та, яку вони колись покидали: невеличка і другорядна, в якій не залишилося й сліду від колишньої могутності.
Саме після Полтавської битви велич Швеції пішла на спад. Так, країна ще продовжувала певний час воювати – Північна війна закінчилася в 1721 році, а останньою війною, в якій брали участь шведи стала Шведсько-норвезька війна 1814 року, але це було схоже на рух за інерцією. Під час двох Світових воєн – Першої та Другої – країна дотримувалася нейтралітету.
Як не зробити з минулого фетиш
Шведи звикали жити у затінку інших великих держав Європи. Спочатку було боляче переживати крах великодержавних амбіцій, але згодом призвичаїлись, сконцентрувавши увагу не на «героїчному минулому», а на сьогоденні з його нагальними проблемами і потребами, а також на майбутньому. До речі, Швеція ніколи не була імперією, а шведський король, на відміну від російського царя, ніколи не проголошував себе імператором.
Варто зауважити, що консервативна націоналістична традиція трималася досить довго, але, зрештою здалася. Хоча, в ХІХ столітті і тема Полтави, і втраченої Фінляндії належали до зон травматичної пам’яті шведського суспільства. Критичне ставлення до «героїчного минулого» остаточно перемогло після закінчення Другої світової війни. А останній цвях у домовину шведської «великодержавності» було забито істориком Петером Енґлундом і його книжкою «Полтава. Розповідь про загибель однієї армії». Книга, що вийшла друком у 1988 році, приголомшила шведське суспільство. Вона стала світовим бестселером, була перекладена багатьма мовами, зокрема й українською, а в самій Швеції її купували багатомільйонними накладами.
У ній не тільки детально і захопливо (наскільки може бути захопливою оповідь про криваве бойовисько) йдеться про перебіг битви, але розповідається передовсім про звичайних солдат – безпосередніх учасників тих драматичних подій. Попри те, що пропаганда на ту пору вже діяла, солдатські листи ще не піддавалися цензурі (інститут воєнної цензури виник у ХІХ столітті, а шведська пошта навіть у ХVІІІ столітті функціонувала майже бездоганно). У них – гіркота розлуки, відчай і відраза до війни…
У ХХІ столітті шведські музеї орієнтуються радше на соціальну і культурну історію, аніж на воєнну, експансіоністську. Наприклад, вам розповідатимуть про вікінгів, але зовсім не про те, якими агресивними варварами вони були і як ходили на Київ, а про те, що в їхніх похованнях знаходять чимало гребінців – свідчення того, що пращури шведів ретельно доглядали за власною зовнішністю. Тобто, акцентуватимуть увагу на чомусь зрозумілому і людяному, а не на загарбницьких планах колишніх державців.
Тож нині шведи відчувають гордість не за криваві бойовиська минулого, а за «шведське» ХХ століття, коли їм чи не першим у світі вдалося побудувати успішну соціально-орієнтовану державу. А дух колишнього імперської величі вивітрився. Загальні слова про минулу славу залишились хіба що в національному гімні.
А що Україна? Україна теж мусила призвичаюватися жити в нових політичних реаліях, все більше і більше підпорядковуючись тепер вже не старій Москві, а новій імперській столиці Санкт-Петербургу. Після Полтави гетьман Мазепа, який, захищаючи українські інтереси (і це дуже добре видно з відстані трьох сторіч), виступив на боці переможеного Карла, став на віки «врагом и изменником отечества». І це трагічно позначилося на історії України всіх наступних часів і позначається досі. Можна сказати, що українці, незалежно на чиєму боці вони воювали – тоді теж програли. Але це вже інша історія.
Світлана Шевцова, Київ
При підготовці матеріалу використано книжку шведського історика Петера Енґлунда «Полтава. Розповідь про загибель однієї армії».