“Моїй мамі сказали, що я – ворог народу”, – історія голови Дворічанської громади, яка майже три місяці провела в полоні

Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення її громада, яка межує з Росією, опинилася в окупації. Галина Григорівна відмовилася йти на співпрацю із загарбниками. Тоді вони викрали її, допитували та понад місяць утримували в ізоляторі, аби примусити перейти на свій бік. Проте вона відмовилася. ЇЇ випустили, але незабаром викрали вдруге. І тримали в полоні ще довше.

Під час харківського контрнаступу у вересні 2022-го ЗСУ звільнили близько 40% Дворічанщини, решта, по інший бік річки Оскіл, залишається під окупацією. Голова ХОВА Олег Синєгубов називає Турбабу “справжньою патріоткою нашої держави”, у жовтні президент Володимир Зеленський призначив її начальником новоутвореної Дворічанської селищної військової адміністрації.

Після деокупації росіяни інтенсивно обстрілюють звільнену частину Дворічанщини, там гинуть місцеві мешканці й волонтери. А в центрі громади, селищі Дворічна, з 14 тисяч мешканців залишилося лише 60.

“Українська правда” поспілкувалася з Галиною Турбабою про її життя в окупації та полоні, колишніх колег-колаборантів, допомогу місцевим після звільнення, російську тактику “випаленої землі” та еволюцію її ставлення до Російської Федерації.

“Шкодую, що висувалася від ОПЗЖ”

“Це був просто спосіб зайти на посаду, за законом не було дозволено самовисування, кандидатом на посаду голови можна було стати тільки шляхом висування партійною організацією”, – розповідає Галина Турбаба про своє політичне минуле, пов’язане з нині забороненою партією ОПЗЖ.

Вона народилася в 1959 році у Дворічній та мешкає там майже все життя. Закінчила місцеву школу та Київський інститут іноземних мов, за спеціальністю – вчитель іноземної мови. Повернувшись із Києва, викладала англійську та трохи іспанську в рідній школі.

У 1984 році очолила відділ райкому комсомолу. Під час Перебудови повернулася до роботи вчителем. Вже за часів незалежності обиралася депутаткою Дворічанської районної ради від “Партії регіонів” та ОПЗЖ. Врешті очолила райраду.

У 2020-му Турбаба стала головою Дворічанської селищної громади Куп’янського району Харківщини – набрала 38% голосів виборців. Увесь час була безпартійною, проте до місцевих органів влади балотувалася від проросійських партій. Сьогодні шкодує про це.

“Наш регіон найбільше підтримував саме цю політичну силу (ОПЗЖ – УП). З лідерами (партії) я не була знайома, у нас навіть районного осередку цієї партії не було, висувалася я обласною організацією, – пояснює вона.

Особливих уподобань до цієї партії не мала. Народний депутат від ОПЗЖ Дмитро Шенцев (16 січня 2014-го голосував за “диктаторські закони”; 22 вересня 2022-го Верховна Рада ухвалила дострокове припинення повноважень нардепа після його відповідної заяви – УП) багато допомагав нашій громаді. Можливо, саме йому я симпатизувала, тому йшла саме від цієї партії”.

“З сьогоднішньої позиції і з точки зору сьогоднішніх подій, так, – відповідає голова громади на питання, чи шкодує вона, що висувалася від ОПЗЖ. – Звісно, якби знала, не зв’язувала би себе з цією політичною силою”.

На Дворічанщині розташований мальовничий національний природний парк із крейдяними горами, рослинами і тваринами, що занесені до Червоної книги. З обранням Турбаби на посаду селищного голови у громаді почали розвивати зелений туризм, відроджувати українські традиції, відновлювати спадщину, пов’язану з Нобелівським лауреатом Іллею Мечниковим, який народився у цих краях.

“Люди вами недовольны, хотят устроить переворот”

Раніше Галина Турбаба, як і більшість мешканців Дворічанщини, ставилася до росіян без негативу. Цьому сприяло і географічне положення громади, яка межує з Бєлгородською областю РФ, – багато місцевих мали по той бік кордону родичів та друзів, підтримували з ними зв’язок. Широкомасштабного нападу Росії голова громади не очікувала.

“Ворожого ставлення до росіян не було. Чесно кажучи, і я в душі думала, що ми – братерські народи, – зізнається вона. – Свого часу дуже багато шлюбів укладали, були культурні зв’язки, обмінювалися спортивними делегаціями, сільгоспвиробники допомагали одне одному.

Коли в перші години 24 лютого старости із прикордонних сіл почали дзвонити і говорити, що якісь вибухи, обстріли, не вірила”.

Спочатку окупанти пройшли через громаду далі, але за тиждень повернулися. Оселилися в районному будинку культури та у приміщенні поліції, встановили блокпости, розмістили поміж житлових будинків військову техніку.

Голова Дворічанщини каже, що це були угруповання так званих “Л/ДНР”. Російських регулярних частин на території громади за її перебування не було. Тим часом селищна рада й надалі працювала.

На виборах селищного голови в 2020 році Турбаба випередила конкурентів від Блоку Кернеса, “Слуги народу” та Блоку Світличної “Разом!”

“З перших днів в окупації ми намагалися підтримувати життєдіяльність громади, щоб людям було трошки легше в окупації, – розповідає Галина Турбаба. – У нас працювали лікарі, територіальний центр, який обслуговував одиноких пенсіонерів, непрацездатних громадян. Банківські установи спочатку працювали, поки була готівка, люди могли отримувати кошти”.

Окупанти у звичній для себе манері почали на захопленій території репресії проти цивільних – викрадали людей (про долю деяких з них у громаді досі не знають), забирали у місцевих автівки, шукали колишніх військових. Загарбники також почали психологічно тиснути на голову та працівників селищної ради, в адмінбудівлі під надуманим приводом влаштовувати обшуки.

“До нас приходили військові з автоматами, звинувачували в тому, що люди потерпають, що в нас немає гуманітарної допомоги, а ми не дозволяємо її завозити на територію (громади), – згадує Галина Григорівна.

– Мабуть, у них був план – підбурити людей проти нас. Організували зібрання на площі, викликали мене і кажуть: “Люди вами недовольны, хотят устроить переворот”.

Запустили чутки, що я передала справи. Люди почали приходити, питати, хто у нас керівник. Я казала: “Поки працює Дворічанська селищна рада, я – дворічанський селищний голова Харківської області. Я працюю і передавати справи нікому не буду”.

“Везли із зав’язаними очима, я не знала, куди”

11 травня окупанти провели черговой обшук у кабінеті Галини Турбаби. А потім забрали її з робочого місця та повезли в невідомому напрямку.

“Запитала: “Куди ви забираєте, що мені сказати своїм домашнім і співробітникам?”. Відповіли: “Поговорим и привезем”, – згадує вона.

Везли з зав’язаними очима, я не знала, куди. Привезли, як потім виявилося, в Куп’янський райвідділ поліції, в ізолятор тимчасового утримання. Посадили спиною до стіни, допитували до ночі. Сказали: “К вам есть вопросы, вы остаетесь здесь”, завели в камеру.

Пізніше допитували щодо співробітництва із правоохоронними органами, ставлення до Росії, до 9 травня. Казали: “Уже люди работают, а вы на обочине. Вас не тревожит, что вы с вашим опытом не работаете?”. Мабуть, в їхніх “органах”.

Називали “націоналістом” та “бандерівкою”. Мабуть, через те, що говорила, що працюю в українському органі влади, що Харківщина – це Україна”.

З полону селищна голова вийшла 13 червня, провівши там 33 доби. Випускаючи її, окупанти почали допитуватися, чим вона займатиметься далі, чи буде узгоджувати з кимось свої дії.

“Я сказала: “Якщо буде можливість, працюватиму на посаді, якщо ні – працюватиму на городі”, – розповідає вона. – Коли мене забирали, ще не було ніяких органів їхньої “влади”. А коли випускали, вже знайшли мені заміну, тому, мабуть, і випустили”.

Після виходу з полону Турбабі було важко і фізично, і морально. Вона сильно схудла, страждала від безсоння, зле почувалася.

“Мама не знала, де я була, їй не говорили правду. А мої домашні перші два тижні нічого не знали про мене, приходили, а їм говорили: “Здесь такой нет”. І коли я повернулася і вони мені все це розповідали, було дуже важко морально”, – каже Галина Григорівна.

До кінця червня окупанти створили фейковий “орган влади” – “Дворічанське територіальне управління”. Приблизно третина працівників виконавчого апарату Дворічанської селищної ради і старост пішли на співпрацю з окупантами.

“Через два дні після того, як мене випустили, я прийшла на роботу, але мені сказали: “Вас в здание не допускают”. З того часу вже не працювала, – згадує Турбаба.

Почали видавати людям на нашій території по 10 тисяч російських рублів, як вони казали, “допомоги”. Вже деякі працівники селищної ради співпрацювали з ними. І це дуже шкода, важко розчаровуватися в людях, які були поруч.

Які мотиви у них були, не знаю. Говорили, що моїм прикладом їх залякували – мовляв, якщо не співпрацюватимуть, буде те, що і зі мною”.

На співпрацю з окупантами, підкреслює глава Дворічанської СВА, також пішли майже всі місцеві поліцейські та безробітні маргінали.

“Наша поліція з перших днів окупації зникла з території громади – не було, до кого звернутися з правоохоронців, – розповідає вона. – А коли вже вони почали формувати свої “органи влади”, виявилося, що майже вся поліція пішла на співпрацю.

В деяких населених пунктах на співпрацю з окупантами пішли “псевдоактивісти”. Це безробітні, які хотіли чи швидких грошей, чи кар’єри, посад. Їх начебто люди не помічали, на виборах не обирали, а тут виявилось, що прийшов їхній “звездный час” і вони можуть “стати у руля””.

“Від нас Україна не відмовилася”

Попри окупацію, що тривала, Галина Турбаба вирішила залишатися в рідній Дворічній.

“Точилися бої, дістатися до Харкова було неможливо, переправи через Печеніги тоді не було, а виїхати через Росію я не могла морально. До того ж, мамі 87 років, кинути її теж не могла, – пояснює вона.

– Я зустрічалася з людьми, говорила, що ми отримуємо кошти від України, ідуть і пенсії, і допомоги: “Так, реальних грошей не маємо, але на картках це є. Від нас Україна не відмовилася і ніхто нас ще не включав до складу РФ”.

Голова Дворічанщини припускає, що врешті ці розмови дійшли до окупантів. 21 липня в неї вдома провели обшук та знову забрали. Привезли до вже знайомої камери в Куп’янському райвідділі.

“Моїй мамі сказали: “Она – враг народа”. І знову тримали у двомісній камері, – розповідає Галина Григорівна. – Але там було 6-8 жінок. А в окремі дні – 10-12 набивали, бо, як потім виявилося, була лише одна жіноча камера. Публіка різна. І директори шкіл, які не пішли на співпрацю, і фермерші місцеві. Але також наркоманки й алкоголічки.

На полу [спали], покотом лягали. Серед ночі могли підняти по тривозі, зробити перекличку, викликати з камери. Фізичної (сили) особисто до мене не застосовували, хоча дівчата говорили, що катували струмом. А те, що чоловіків били, ми чули, і ці крики теж морально впливали”.

Цього разу Галина Турбаба провела в полоні 50 днів. На волю вийшла вже під час харківського контрнаступу, 8 вересня, разом із 130-150 іншими в’язнями. Окупанти кинули їх у замкнутих камерах та втекли.

“Вночі хлопці вибили в одній з камер вікно, виставили решітку, знайшли ключі, відкрили всі камери, ми виходили вже в задимлене приміщення, – згадує вона. – Вибралися, боялися йти додому, бо думали, що за нами прийдуть. Але їм вже було не до нас, вони тікали”.

“Біля виритої могили стоїть домовина, а в цей час стріляють”

9 вересня окупанти залишили Дворічну та втекли на інший берег, підірвавши за собою міст через Оскіл. 11 вересня на Дворічанщину зайшли ЗСУ, звільнивши 40% її території.

“Звісно, ми раділи, що нас звільнили – ми цього чекали, на це сподівалися – згадує Галина Турбаба. – І знову в мене не поставало питання, залишатися чи виїжджати. Я – селищний голова, мене обирали люди, щоб я була поруч з ними”.

Проте радість від деокупації невдовзі затьмарило відчуття постійної небезпеки. Вже з середини вересня окупанти почали гатити по звільненій частині громади, обстріли ставали дедалі частішими.

“(Окупанти били) по житлових масивах, по приватних будівлях, по багатоквартирних будинках, – розповідає голова Дворічанської СВА. – В цьому різниця: наші не стріляли по житлу, а ті просто беруть квадрат, по ньому відпрацьовують і переходять на інший. Не знаю, для чого вони це роблять. Просто знищити, щоб не дісталося нікому”.

Через обстріли Дворічної постраждали та припинили роботу крамниці та ринок, тож голова з небайдужими людьми організували для місцевих випікання хлібу. В координації з районною і обласною адміністрацією та волонтерами почали розвозити гуманітарку.

“Місцеві мешканці почали допомагати нам із гуманітаркою, – підкреслює Турбаба. – Приймали і розвантажували її, потім наші автомобілі розвозили її під обстрілами. Так ми трималися до 23 лютого, поки не прилетіло в адмінбудинок”.

Після деокупації частини Дворічанщини голова громади брала участь у допомозі потерпілим від російської агресії

Водночас у громаді почали збирати заявки на евакуацію та вивозити людей з-під обстрілів. Проте, каже селищна голова, часто мешканці громади відмовляються їхати. Після Нового року на Дворічанщині оголосили обов’язкову евакуацію. Але навіть після цього деякі місцеві писали заяви, що відмовляються їхати.

“Якщо заберете з коровою, то поїду”, – навіть такі випадки у нас були, – згадує очільниця громади та схвильовано додає: – Багато поранених, і загиблі є серед місцевих мешканців. Я не думала, що працюватиму в “ритуальній команді”.

Привозиш на цвинтар, де зовсім немає людей, ніхто не проводжає в останню путь. Біля виритої могили стоїть домовина, а в цей час стріляють, і ми не можемо опустити її в яму і попрощатися”.

Частина мешканців Дворічанщини виїхали в Європу, частина – в Росію. Деякі не хочуть повертатися в Україну, інші – не можуть.

“Багато виїжджало [до РФ] після початку окупації, – розповідає Турбаба. – Люди, які залишилися на тому боці [Осколу], коли були взірвані мости, просто не мали змогу перебратися на український бік. Деякі потім через Європу поверталися в Україну, деякі залишалися там [у РФ]”.

До початку повномасштабної війни на Дворічанщині проживало приблизно 14 тисяч мешканців. Наразі в 28 деокупованих населених пунктах (ще 27 залишаються під окупацією) мешкає близько 1100 людей.

В самій Дворічній, де проживало 3,5 тисячі мешканців, залишилося не більше 60. Люди змушені жити в підвалах. Турбаба каже, що селище стирають із лиця землі.

“Дворічної немає, її зруйнували, – зітхає вона. – Неможливо зараз робити розмінування, ми не розуміємо, що на наших городах і в наших садибах.

Не знаємо, чи безпечно зараз виходити в поле, навіть на деокупованій частині у нас не пройшли весняно-польові роботи.

Природа також постраждала – і лісові масиви, і ті ж самі крейдяні гори. Є території, де дерева як косою вирубані”.

Галина Турбаба сподівається, що всю Дворічанщину якнайшвидше звільнять від окупантів, а люди повернуться додому. Україна, переконана вона, вистоїть та відновить кордони 1991 року, а її рідну громаду вдасться відбудувати.

У Росії в Турбаби залишилося багато знайомих. Одні, за її словами, вірять місцевій пропаганді, інші поступово змінюють свою думку. Але загальне ставлення до росіян у голови Дворічанщини тепер кардинально відрізняється від того, що було до 24 лютого:

“Мені б не хотілося, щоб вони мирилися з цим режимом. Хотілося б, щоб вони не були загарбниками і окупантами. Але колишньої Росії, після того, як вони себе показали, вже не буде, ставлення до росіян зміниться у всіх. Братами я вже не можу їх назвати”.

Дмитро Кузубов, фотографії з архіву Галини Турбаби

Російські катівні в Україні працюють як єдиний механізм. Розслідування міжнародних слідчих

Про це пише CNN, яке поспілкувалось з керівником “Мобільної групи правосуддя” Вейном Джордашем. Ця група є колективом міжнародних слідчих, які надають підтримку українському офісу генерального прокурора.

Останнім часом його група працювала в Херсоні – єдиному обласному центрі, який Росії вдалося захопити у 2022 році й тримати в окупації протягом пів року, доки його не звільнили українські війська.

“Ці місця несвободи пов’язані між собою, вони схожі”, – розповів він.

Розслідування юристів вказує на те, що російська окупаційна адміністрація діяла за чітким планом та слідувала певним шаблонам, які можуть вказувати на те, що було б, якби Росії вдалося окупувати всю територію України.

Автор фото, Дмитро Лубінець

Омбудсмен Дмитро Лубінець опублікував фото з однієї з катівень на звільненій Харківщині

“Перший етап, по суті, полягає в тому, щоб затримати і, в багатьох випадках, вбити категорію людей, яких називають “лідерами”, тобто тих, хто міг би фізично чинити опір окупації, а також тих, хто міг би опиратися в сенсі культури”, – каже Джордаш.

На другому етапі, за його словами, відбувався своєрідний процес фільтрації, коли населення підлягає постійному моніторингу, а усі, кого підозрюють у зв’язках з “лідерами” або в організації будь-якого опору, також були ідентифіковані і депортовані до Росії або утримувалися в катівнях і піддавалися тортурам.

За словами Джордаша, ці методи застосовувалися не лише в Херсоні, але й в інших районах, окупованих російськими військами, таких як Буча і Бородянка на Київщині. Однак, додав він, тривала окупація Херсонської області дозволила російським військам зайти ще далі.

“Третій етап – це знищення ідентичності. Це може включати вилучення української навчальної програми зі шкіл та конфіскацію предметів, які вважаються проукраїнськими, таких як прапори або футболки з національними кольорами. По суті, населення ізолюють, щоб знищити всі сліди української ідентичності”, – пояснив він.

Автор фото, RONALDO SCHEMIDT/AFP via Getty Images

Після звільнення Київщини там знайшли трупи місцевих людей, які лежали на дорогах і вулицях. Багатьох розстріляли – їх знайшли із зав’язаними руками.

CNN пише, що українські та міжнародні слідчі також заявили, що виявили фінансові зв’язки між катівнями та російською державою.

“Ці центри ув’язнення мають фінансові зв’язки з російською державою. Документи показують, що адміністрація фінансується з Росії, а адміністрація фінансує катівні. Тож ми маємо дуже чіткі схеми і дуже чіткі зв’язки”, – сказав Джордаш, посилаючись на документи, виявлені слідчими.

CNN зазначає, що не змогла провести незалежну перевірку документів, на які посилається розслідування.

Вона також спробувала отримати коментарі від російської сторони, але вони наразі не надали їх.

Водночас, за словами Джордаша, йдеться лише про попередні результати розслідування, а більше доказів російських воєнних злочинів все ще виявляються і обробляються.

Але він підкреслив, що ці висновки можуть показувати те, що відбувається на територіях, які зараз окуповані Росією, або те, що сталося б, якби Москві вдалося повністю захопити Україну.

Автор фото, John Moore/Getty Images

Ряди нових могил в Ірпені після звільнення від окупації

“У Херсоні ви дійсно бачите мікрокосм загального злочинного плану, що б сталося з [рештою] України, – пояснив він. – Що жахає, як і тортури, це думка про те, що сталося б, якби Росії вдалося досягти успіху в окупації ще більших територій України”.

На його думку, більш масштабна російська окупація призвела б до безпрецедентної кількості затримань, катувань і вбивств.

Після звільнення окупованих територій українська влада виявляла численні масові поховання та свідчення знущань і тортур щодо місцевого населення.

Також на цю тему