Презентація ” Мегаполіси світу. Світові міста”

Містить характеристику мегаполісів світу: площу, кількість жителів та місце розташування. А також перелік Світових міст.

МЕГАПОЛІСИ СВІТУГЕОГРАФІЯ 8 КЛ

«Мегалополіс» – аж ніяк не сучасний термін. Саме мегалополісом називалося місто, що виникло в давній Греції в результаті злиття більш ніж 35 поселень Аркадії. За нинішніми мірками населення цього утворення було більш ніж скромним: близько 5 тис. осіб, разом із навколишньою територією – 8,5 тис. У сучасному світі назвою «мегалополіс» стали позначати великі форми розселення, що утворюються в результаті злиття сусідніх міст. Вперше терміном «мегалополіс» французький географ Жан Готтман назвав полосовидні скупчення 40 сусідніх агломерацій уздовж транспортних магістралей у північній частині Атлантичного узбережжя США. Площа таких об´єднань сягає сотень тисяч кілометрів, а чисельність населення перевищує кілька десятків мільйонів осіб. Причому процес утворення мегалополісів відбувається стихійно. Як правило, вони відрізняються лінійним характером забудови, витягнуті уздовж автомобільних і залізничних магістралей (або берегів річок і морів) і неодмінно страждають від екологічних проблем, викликаних діяльністю людини. Немов ілюстрація до тотальної урбанізації людського буття, мегалополіси виросли не тільки в Америці, але і в Європі, Азії та Африці. Всесвітній день урбанізму, який з 1949 року відзначається 8 листопада.

47. Населення світу

Динаміку зміни чисельності населення, його склад (за віком, статтю, місцем проживання, рівнем освіти, зайнятості тощо), характер відтворення вивчає демографія.

Відомості про чисельність населення світу отримують на основі регулярних переписів населення, які проводять через 5 чи 10 років. На сьогодні без перепису залишилися лише дві держави світу (Оман і Катар) і ще понад 40 країн, де ця черговість порушена. Загальні дані усіх країн концентруються в демографів ООН. Чисельність населення Світу постійно зростала й у 1850 році досягнула 1 млрд осіб, відтак за 75 років збільшилася до 2 млрд осіб, а ще за 37 років (1962 р.) до 3 млрд осіб і вже, можливо, у 1975 році сягнула 4 млрд осіб. У 2011 р. на земній кулі проживало понад 7 млрд осіб. Щорічне збільшення населення на планеті становить приблизно 86-90 млн осіб. Станом на початок 2016 р. чисельність населення нашої планети сягнула 7,4 млн осіб.

Населення у світі розподілене нерівномірно: найбільше населення проживає в Азії — близько 60 %, в Африці — 16 %, в Європі — 10 %, у Південній Америці — 8 у Північній Америці — 5,5 %, Австралії та Океанії — 0,5 %. За прогнозами ООН у 2025 р. чисельність населення сягне 8,2 млрд осіб.

Чисельність населення світу збільшуються надзвичайно швидко, 95 % зростання відбувається за рахунок країн що розвиваються, і це є причиною виникнення значних проблем в цих країнах. Зокрема спостерігають дефіцит товарів та послуг, посилення негативного впливу на довкілля, посилення продовольчої проблеми та проблеми соціальної нерівності.

Половина населення світу проживає в шести найбільших країнах — Китаї (1,37 млрд осіб), Індії (1,3 млрд осіб), США (321,6 млн осіб), Індонезії (226,4 млн осіб), Бразилії (205,2 млн осіб) та Пакистан (199 млн осіб). У перших 13-ти найбільших за чисельністю населення проживає понад 60 % (6 перших та Нігерія — 185 млн ос., Бангладеш — 160 млн ос., Росія — 144 млн ос., Японія — 127 млн ос., Мексика — 127 млн ос., Філіппіни — 103 млн ос., Ефіопія — 101 млн ос.) З-поміж країн-лідерів за чисельністю населення понад 100 млн осіб (13 держав світу Спостерігається постійне зростання. Відносно незначні коливання у сторону зменшення населення на проміжку з 2000 до 2010 рр відбулись у Росії. Філіппіни та Ефіопія увійшли до даної групи країн лише у 2015 році. Згідно демографічних прогнозів на 2050 р. позитивна динаміка у даних країнах продовжиться та Індія випередить Китай майже на 200 млн ос.. За темпами зростання населення населення з-поміж країн першість посідають такі країни, як Оман, Ліван, Катар, Кувейт, Південний Судан (близько 4 % за рік).

Природний рух населення та його відтворення

Зміна чисельності населення залежить від характеру його відтворення. Відтворення (природний рух) населення — це сукупність процесів народжуваності, смертності й природного приросту, що забезпечують безперервне відновлення і зміну людських поколінь. Компоненти відтворення мають не лише біологічний, але в більшій мірі соціально-економічний характер. Рівень народжуваності залежить від умов життя людей, розвитку культури, добробуту, залучення жінок до участі в економічній сфері, релігійних поглядів тощо.

Щорічна кількість народжених сягає понад 143 млн. осіб, причому 2/3 народжених припадає на країни Азії.

Природний рух населення, як зазначалось, характеризують показники народжуваності (Н), смертності (С) і природного приросту (ПП), що є різницею двох попередніх показників (ПП = Н — С). Усі показники природного руху можна виразити в абсолютних числах (наприклад, у тисячах або мільйонах осіб) або відносних величинах (у проміле, %о — кількості осіб, розрахованих на 1 000 жителів).

Коефіцієнт природного приросту — відношення абсолютного рівня природного приросту до пересічного населення за конкретний період. Його обчислюють і як різницю між загальними коефіцієнтами народжуваності й смертності (у проміле — %о). Коефіцієнт природного приросту може бути додатним, від’ємним або нульовим, що відповідає збільшенню, зменшенню або незмінній кількості населення певної території. Відповідно за додатного коефіцієнту природного приросту йтиметься про розширене відтворення населення, за від’ємного — про звужене, та за нульового — про просте відтворення. За підсумками 2015 року, на кожну 1 000 осіб у світі доводилося 19 народжених і 8 померлих, а отже коефіцієнт природного приросту становив 11 осіб на 1 000 жителів (19 – 8 = 11 %о).

У Європі коефіцієнт народжуваності низький, нижчий від простого відтворення, крім кількох країн (Ірландії, Албанії), де він близький до простого відтворення. За збереження такого рівня народжуваності впродовж довгого періоду чисельність населення почне швидко зменшуватися. В окремих країнах (Угорщина, Данія, Люксембург, ФРН) даний процес уже розпочався.

Коефіцієнт народжуваності в багатьох західноєвропейських країнах стає дещо вищим унаслідок вищої народжуваності іммігрантів, вихідців з Південної Європи, Африки, Азії, зокрема такий процес яскраво виражений в останні роки у Німеччині.

В Азії динаміка народжуваності доволі різноманітна. Найнижча народжуваність характерна для країн Східної Азії, найвища — для країн Південно-Західної Азії. В Японії та Сінгапурі рівень народжуваності вже нижчий від межі простого відтворення населення.

Серед країн з найвищим показником коефіцієнту народжуваності — Нігер (51 %о), Ангола (47 %о), а також Ботсвана, Кувейт, Туреччина та інші країни Азії та Африки. Найменший коефіцієнт народжуваності спостерігають у країнах Європи, особливо Східної — в Україні, Естонії, Латвії (близько 8 %о).

Показники смертності найвищі в Анголі (25 %о), Нігері (23 %о), Ботсвані (22 %о) та інших країнах Африки. Значно менший коефіцієнт смертності спостерігають у Кувейті (3 %о), Туреччині (6 %о), а також у більшості розвинутих країн Європи, Америки та Азії.

Показники природного руху в світі за останні півстоліття суттєво змінилися. Про це свідчить схема демографічного переходу.

Демографічний перехід відображає зміну відтворення населення відповідно до зміни соціально-економічного розвитку країн. Прийнято виділяти чотири фази демографічного переходу: 1) висока народжуваність та висока смертність, а відтак низький природний приріст; 2) висока народжуваність та знижена завдяки медицині смертність, як наслідок — доволі високий природний приріст. Для цієї фази властивий демографічний вибух; 3) зниження народжуваності та стабілізація смертності, спостерігається тенденція до зменшення показників природного приросту; 4) низький рівень народжуваності, низький рівень смертності, низький природний приріст

Відповідно до рівня соціально-економічного розвитку всі країни світу перебувають у різних фазах демографічного переходу. Перша фаза була характерна для більшості країн світу до XX століття і чисельність населення тоді зростала доволі повільно. У XX столітті переважна більшість країн, (країни, що розвиваються) знаходяться на другій фазі демографічного переходу і саме це спричиняє демографічний вибух. Усі більш розвинуті країни світу досягли третьої фази, а деякі вже й четвертої і для них характерною є депопуляція та старіння населення.

Відповідно до показників природного приросту усі країни світу прийнято ділити на країни першого й другого типу відтворення населення. Для країн першого типу відтворення характерні порівняно невисокі показники народжуваності, смертності й природного приросту (менші 12 %о), висока середня тривалість життя, процеси «старіння нації» (тобто зростання частки людей літнього віку), переважання у статевій структурі жіночого населення. Зазвичай такий тип відтворення властивий для високорозвинутих країн у Європи, Північної Америки, а також для Австралії, Нової Зеландії, Японії. Останнім часом до даної групи країн зараховують й Китай і Бразилію. У цих країнах суттєво зростає роль жінки у суспільному житті, рідкими є ранні шлюби, підвищується загальний рівень культури суспільства, поширюється міський спосіб життя. Тривалість життя у цих країнах висока. Найвищі показники — у Японії, Сінгапурі, Італії, Іспанії (83 роки), Австралії, Швеції, Канаді, Франції (у кожній — майже по 80 років), У деяких країнах цього типу спостерігають депопуляцію населення, як наслідок демографічної кризи (Німеччина — -0,8 %о, Угорщина — -4 %о, Чехія — -1,8 %о, Румунія — -0,9 %о,

Росія — -5 %о. Другий тип відтворення населення характерний для країн, що розвиваються. Він поширений в Азії, Африці, Латинській Америці, Океанії. В цих регіонах спостерігають «демографічний вибух». Цьому типу відтворення притаманний високий показник народжуваності (29-50 %о), і відносно низька смертність (7-12 %о), а відповідно й високий природний приріст (18-30 %о). В державах цього типу традиційні великі родини, ранні шлюби, переважно сільський спосіб життя, поширені консервативні релігійні погляди. Тривалість життя у таких країнах є низькою, так найнижчими є показники в Екваторіальній Гвінеї — 50-55 років. Країни другого типу ще досі перебувають у різних фазах демографічного вибуху.

У показниках смертності ще чіткіше відбивається залежність демографічних процесів від соціальної організації суспільства. На них впливає рівень добробуту населення й розвитку системи охорони здоров’я, вікова структура населення. В економічно розвинутих країнах доволі знизилася смертність унаслідок покращення медичного обслуговування; у країнах третього світу теж була проведена боротьба з інфекційними хворобами й значна санітарна робота у самих поселеннях.

Міграційні процеси

Міграції (механічний рух) населення — переселення, переміщення людей територією; впливає на його розміщення, чисельність і склад. Міграції класифікують за причинами (економічна, політична, гуманітарна тощо), за тривалістю (сезонна, тимчасова, постійна), за напрямками (зовнішня та внутрішня), за складом мігрантів, за ступенем організованості мігрантів. За формами міграції поділяють на добровільні та примусові та вимушені (спричинена потребою порятунку від політичних конфліктів чи стихійних лих).

Внутрішні міграції відбуваються всередині країни. Зовнішню міграцію поділяють на: а) еміграцію — виїзд громадян зі своєї країни до іншої держави на постійне проживання або на тривалий період; б) імміграцію — в’їзд до країни громадян іншої країни на постійне або тривале проживання; в) рееміграцію — повернення до країни попереднього проживання.

Сальдо міграції — різниця між кількістю осіб, які прибули на будь-яку територію, і кількістю осіб, які вибули звідти за один і той самий проміжок часу. Сальдо міграції може бути позитивним (у разі, коли чисельність прибулих є більшою ніж вибулих) і негативним.

Основними видами міграції є:

• епізодичні міграції — ділові, рекреаційні та інші поїздки; склад учасників епізодичних міграцій доволі різноманітний, здійснюють їх нерегулярно в часі й у різних напрямках; цей вид міграцій за своїми масштабами перевершує всі інші;
• маятникові міграції — щоденні або щотижневі поїздки населення від місця проживання до місць роботи (навчання) та у зворотному напрямку між різними населеними пунктами; прикладом найпотужнішої міждержавної маятникової міграції є трудова міграція Мексика — США;
• сезонні міграції — це переміщення, в основному працездатного населення, до місць тимчасової сезонної роботи й проживання на певний термін (найчастіше на кілька місяців);
• безповоротний вид (переселення) — це переміщення населення, що супроводжується зміною постійного місця проживання.

Зовнішні міграції населення виникли у глибоку давнину. Головними вогнищами еміграції населення була Європа, а імміграції — Північна й Південна Америка, Австралія та Нова Зеландія. Після Другої Світової війни географія зовнішніх міграцій доволі змінилася. Головним регіоном притягання робочої сили стала Західна Європа, де працюють мільйони робітників з країн Середземномор’я. Багато зарубіжних робітників працює у США, у нафтовидобувних країнах Близького та Середнього Сходу. Головною причиною міграції є значні відмінності в рівнях прибутків і життя в країнах. Масові переміщення людей стають справді глобальною проблемою. Опинившись у розвинених країнах, мігранти потрапляють у вир соціально-економічних проблем, перебуваючи при цьому в чужому і навіть ворожому оточенні.

На 2015 рік кількість міжнародних мігрантів становила 243700,2 млн. осіб. Із них 71 % мігрантів прямувало до найбільш розвинутих країн. Розвинені країни мають позитивне сальдо міграції.

Особливою категорією мігрантів є біженці (вимушені еміграції), їх кількість на 2015 рік становила 12,4 млн. осіб (8 %). Це найбільша їх чисельність з періоду закінчення II Світової війни. Розвинуті країни світу прийняли (86 %) біженців. У 2014, Туреччина стала країною, що прийняла найбільшу кількість біженців з-

поміж інших країн світу — 1.6 мільйон. Найбільш популярні міграційні коридори: Мексика —> США: на 2010 р. кількість мігрантів тут становила 11,6 млн чол.; Індія —> ОАЕ; Росія —> Україна; Україна —> Росія; Бангладеш —> Індія; Туреччина —> Німеччина.

З 50-х рр. XX ст. з’явилася нова форма зовнішніх міграцій — «відплив мізків»; вона означає переманювання кадрів інтелігенції — вчених, інженерів, лікарів та інших спеціалістів вищої кваліфікації. Найбільш активно таке переманювання здійснюють США. «Відплив мізків» наносить великі збитки країнам, що розвиваються.

Існують два типи внутрішніх міграцій населення — переміщення населення з сільської місцевості у міста та колонізація нових земель. Перший тип характерний для переважної більшості країн світу, другий — для великих за територією країн (Росія, Канада, Китай, Бразилія, Австралія).

Найважливішим типом внутрішньої міграції населення є рух його із села в місто, тобто з аграрних регіонів до промислових центрів країни внаслідок перенаселення, депресивності в розвитку окремих районів, особливо так званих старих галузей промисловості (вугільної, текстильної).

У нинішній час держави намагаються контролювати міграційні потоки, обмежуючи виїзд до тих чи інших країн. Країнами, що приймають значну кількість мігрантів, є високорозвинуті країни: США, Канада, держави Західної Європи, Австралії, Нової Зеландії, де сальдо міграцій позитивне (більше людей прибуває, менше вибуває). Тепер до США в більшості прибувають емігранти з Латинської Америки та Азії; у Західній Європі найбільше проживають вихідці з Африки, Азії, Латинської Америки.

Еміграція певного народу протягом тривалого часу формує у світі діаспору — етнічні групи певного народу, що проживає поза межами країни свого походження.

Демографічна політика

Демографічна політика — складова частина політики народонаселення, що покликана впливати на відтворення населення. Вона охоплює комплекс заходів, спрямованих на регулювання демографічних процесів.

Під впливом демографічної політики формується демографічна поведінка населення. Таку політику проводять за трьома основними напрямами, які тотожні трьом основним видам руху населення:

• 1) вплив на соціальний рух населення шляхом створення найбільш бажаної структури суспільства через заохочення різними методами пересування його з однієї соціальної групи в іншу;
• 2) вплив на процеси природного відтворення поколінь, характер яких визначає інтенсивність природного приросту населення (насамперед народжуваність);
• 3) вплив на переміщення людей з одних місць в інші (міграційні процеси).

Для розробки ефективної демографічної політики, спрямованої на управління відтворення населення, застосовуються такі заходи:

• економічні заходи (допомога багатодітним сім’ям, зменшення податків у залежності від розміру сім’ї, пільги тощо). При переїзді в потрібному для суспільства напрямку виплачуються різні заохочувальні винагороди;
• адміністративно-юридичні (законодавчі) акти стосовно дозволу чи заборони виробництва і продажу контрацептивів, визначення мінімального віку вступу до шлюбу, пільги при призові до військової служби;
• пропагандистські — використання засобів масової інформації, а також всіх видів мистецтва з метою регулювання демографічних процесів.

Отже, демографічна політика покликана впливати на відтворення населення, що визначається співвідношенням між рівнями народжуваності та смертності.

Статево-вікова структура населення

Статево-вікова структура населення — співвідношення між населенням різного віку та статі. Статева структура населення, тобто співвідношення кількості чоловіків і жінок, визначається переважно статевою диференціацією смертності. Співвідношення новонароджених за статтю, тобто базове співвідношення чоловіків і жінок у поколіннях, відносно стійке в часі й мало відрізняється в різних країнах. Воно складає, як правило, 104-107 хлопчиків на 100 дівчаток. Співвідношення ж чисельності статей в усіх інших вікових групах перебуває під впливом не тільки цього базового співвідношення, але й відмінностей у рівні смертності чоловіків і жінок.

Загалом у світі кількість чоловіків перевищує (у 2015 році на 60 млн осіб) чисельність жінок, що визначається істотним переважанням чоловіків в Азії. Так у Індії чоловіків на 28 млн осіб більше ніж жінок, а в Китаї — на 21 млн осіб. Зміни у статевій структурі населення відрізняються в різних вікових груп. У віковій групі «0-14 років» кількість чоловічого населення на всіх континентах більша, що пов’язано, як зазначалось вище, із переважанням чисельності новонароджених хлопчиків. Однак, у віковій групі «15-64 роки» чоловіча перевага зберігається тільки в Азії й Океанії, а в Європі кількості чоловіків і жінок практично однакові. У вікових групах старше 65 років на всіх континентах чисельність жіночої статі перевищує кількість чоловіків. Проте таке переважання неоднакове і найяскравіше виражене в Європі. А співвідношення статей у цій віковій групі в Європі помітно впливає на ситуацію у світі загалом, оскільки її населення старіше, ніж населення інших континентів.

Вікова структура населення залежить від динаміки народжуваності й динаміки смертності з урахуванням їх вікових особливостей за порівняно тривалий попередній період. Вікова структура населення має значний вплив на природний приріст населення. Висока частка населення продуктивного віку дає вище абсолютне число новонароджених і більший загальний коефіцієнт народжуваності, а отже, і більший природний приріст. Навпаки, вища частка населення у похилому віці породжує вище абсолютне число померлих і більший загальний коефіцієнт смертності, а тому й менший природний приріст населення.

Практично всі відмінності у віковому складі населення між континентами зводяться до різної частки населення у віці 0-14 років та 65 років і старших. Частка населення у віковій групі 15-64 роки мало відрізняється по континентах (за винятком Африки, де відсоток населення в цьому віці дещо менший). Найбільша частка населення молодшого віку (0-14 років) в Африці, де вона удвічі вища, ніж у Європі. Зате в Європі питома вага населення старшого віку (65 років і старших) у 4 рази вища, ніж у Африці. За останні 100 років відбулись значні зміни у віковій структурі населення світу. Зокрема, збільшення частки працездатного населення та населення старшої вікової груп, натомість частка молодшої вікової групи скорочується і продовжить цю тенденцію й надалі. Така тенденція свідчить про процес старіння населення у світових масштабах.

Пересічний вік жителя планети становить 26 років, наймолодшим є населення Африки — 17,5 років, а найстаршим — Європи та Азії (36 і 38 років відповідно).

Середня очікувана тривалість життя населення світу впродовж тисячоліть становила 30-35 років і лише в умовах індустріальної ери почала суттєво зростати. У 2015 р. вона становила 71 рік. Найвищі показники мали Японія, Сінгапур, Італія, Іспанія (83 роки). Найнижчим цей показник був у країнах екваторіальної Африки — 50-55 років.

Переважання середньої тривалості життя жіночого населення над чоловічим спостерігається майже у всіх країнах світу.

Співвідношення між різними віковими групами та статтю населення світу, країн чи регіонів можна прослідкувати за статево-віковими пірамідами. Ліва і права частини такої піраміди відображають інформацію про населення різних статей — чоловіків і жінок. По горизонталі на піраміді відкладають показники кількості людей окремої вікової групи, а по вертикалі — значення вікових інтервалів (у роках).

Статево-вікова піраміда Туреччини

Статево-вікові піраміди населення різних країн мають різні форми залежно від внутрішніх демографічних процесів.

Сукупність основних демографічних показників (природний рух, механічний рух, статево-віковий склад, тривалість життя, шлюбність) характерних для певної території, формують її демографічну ситуацію.

Етнічний (національний) склад населення. Расовий та національний склад населення

Людські раси — це великі спільноти людей, що виділяються за генетичною своєрідністю, яка зовнішньо проявляється у певній подібності фізичних ознак і кольору шкіри, очей, розмірі, формі та кольорі волосся. Нинішнє населення земної кулі поділяють на три раси: європеоїдну, монголоїдну та екваторіальну.

Найбільшою (за кількістю) расою є європеоїдна — 46,4 % населення світу (разом з перехідними й змішаними формами). Європеоїди мають пряме або хвилясте волосся відтінків від світлого до темного, у них світла або смаглява шкіра, велика різноколірність райдужної оболонки очей (від темних до сірих і блакитних), доволі розвинений третинний волосяний покрив, недостатній або середній виступ щелеп, вузький ніс, тонкі або середні губи. Виділяють дві гілки — південну та північну. Північна гілка характерна для країн Північної Європи; південна — розповсюджена на півдні Європи й у Північній Америці, Передній Азії та Північній Індії. До неї відносять також європеоїдне населення Латинської Америки.

Монголоїди — велика раса разом з перехідними й змішаними формами, становлять понад 36 % населення світу. Монголоїди вирізняються жовтим кольором шкіри, чорним прямим волоссям, недостатньо розвиненим третинним покривом, характерними темними очима з розвинутим епікантусом (складка верхнього віка), вузький або середньої ширини ніс, вилиці, що доволі випирають. Виділяють дві гілки — азійську й американську. Монголоїдів Азії поділяють на дві групи — континентальну і тихоокеанську. Серед континентальних монголоїдів найбільш розповсюджені північні або сибірські (монголи, буряти, якути, евенки). Північна група тихоокеанських монголоїдів представлена тибетцями, корейцями. До американської гілки монголоїдів відносять корінних жителів Північної та Південної Америки — індіанців.

Екваторіальна раса (16,6 %), а також її перехідні й змішані форми характеризуються темно-коричневим кольором шкіри, чорним кучерявим волоссям, темними очима, помірним виступанням вилиць, товстими губами, широким носом, доволі розвиненим прогнатизмом (виступання щелеп уперед). До неї відносять корінне населення Африки, Центральної Америки, Антильських островів, Бразилії.

Часто окремо виділяють австралоїдну расу (0,3 % населення світу), яка представлена меланезійцями, папуасами Нової Гвінеї та аборигенами Австралії. Австралоїди доволі близькі до негроїдів і характеризуються темним кольором шкіри, хвилястим волоссям, значним третинним покривом.

До змішаних расових типів відносять метисів (змішування європеоїдів із монголоїдами), мулатів (європеоїдів з неграми), самбо (негрів з індіанцями), малагасійців (південних монголоїдів з негроїдами та південними європеоїдами — арабами).

На земній кулі проживає велика кількість різних народів, які перебувають на різних стадіях свого розвитку, в тому числі соціально-економічному, культурному і т. д.

Етноси — це історично складені на певній території сукупності людей, які мають одну мову, деякі загальні ознаки культури і психіки, володіють розвиненим почуттям самосвідомості (єдність і відмінність від інших народів), зафіксованому в назві (етнонімі). На різних стадіях свого розвитку народи проходять приблизно три стадії: племена та групи племен, народність і нація. Нація — це особливий стан існування етносу, пов’язаний із творенням їхньої державності. Часто виникає асиміляція, яка полягає в тому, що окремі групи народів або й цілі народи, проживаючи між іншим народом, сприймають його мову, культуру і т. п.

Національна меншина — це групи, що відірвані від основної маси більших чи менших народів, до яких вони належать (греки в Туреччині, українці — в тих країнах, з якими межують, росіяни в Україні та в інших країнах, де мали можливість поселитися і т. п.). У багатьох країнах національні меншини відчувають дискримінацію: відбувається процес насильної асиміляції, вкорінення їх рідної мови, культури тощо.

У сучасному світі є 3-4 тис. різних народів — від дрібних племен, що нараховують сотні чи тисячі людей, до найбільших націй, які налічують сотні мільйонів чоловік.

Чисельність населення в етносах доволі змінюється останнім часом — 310 народів, які нараховують понад 1 млн осіб кожен, становлять зараз 95,7 % усього населення земної кулі, причому 76 % — найбільші народи чисельністю понад 10 млн осіб кожен.

Більшість країн багатонаціональні. Понад 150 народів проживає в Індії та Індонезії, майже 100 народів — у Філіппінах, 150 — у Китаї та В’єтнамі, понад 30 — в Ірані, Афганістані, Бірмі, Таїланді. Сто одинадцять народів Африки, які нараховують понад 1 млн. осіб кожен, становлять 87,1 % всього населення Африки. Найбільшим народом тут є арабський, що нараховує понад 107 млн. осіб, асимільованих берберів Магрібу та Сахари. Значне поширення у Африці отримала двомовність і багатомовність.

В Америці великі народи утворилися фактично в найновіший період. У їх формуванні прийняли участь гри головних елементи: корінне індіанське населення, емігранти з країн Європи та раби, які були завезені з Африки.

Більшість країн Америки багатонаціональні. Наприклад, у США живуть представники понад 100 народів, у Канаді і Бразилії — понад 80.

Сучасне населення Австралії та Океанії складається з двох основних груп: аборигенів, предки яких впродовж тисячоліть жили у цьому регіоні, та вихідців з Європи, Америки й Азії разом з їх потомками.

Є країни, де один етнос суттєво переважає. В Європі є 20 країн, де основна національність становить понад 90 % усього населення (Данія, Швеція, Португалія, Італія, Ірландія, Греція та ін.). В Азії національно однорідними є Південна Корея, Японія, Ємен, Бангладеш, Саудівська Аравія.

Найчисленніші народи та мовні сім’ї

Учені виокремлюють 3-4 тисячі народів, націй і племен. Чисельність населення коливається в них від кількох сотень (алеути) до сотень мільйонів осіб (китайці, хіндустанці). Найбільш чисельними народами світу є китайці, хіндустанці, американці США, бенгальці, росіяни, бразильці, японці, німці, біхарці, пенджабці.

Загальна кількість мов у світі — близько 4-5 тисяч, оскільки ще досі недостатньо вивчені великі райони світу (Південна Америка, Австралія, Нова Гвінея та ін.). У більшості кожен народ має свою мову, хоч вона надзвичайно багата діалектами. Часто в окремих народів поширений білінгвізм (дві мови) — ельзасці користуються німецькою і французькою, ірландці — ірландською та англійською. Білінгвізм характерний для багатонаціональних держав (Росія, Індія, Пакистан, Індонезія, Філіппіни, ряд країн Африки). Часто на одній мові розмовляють кілька народів: англійською мовою користуються американці США, канадці, австралійці, новозеландці та ін.; іспанською мовою розмовляють народи Латинської Америки, німецькою — німці, австрійці, швейцарці та ін. Є мови-гіганти, якими часто користуються і як мовою національного порозуміння, а саме: китайська (1 200 млн осіб), англійська (450), хінді й урду (350), іспанська (300), російська (240), бенгальська, індонезійська та арабська (по 180 млн), японська (123); німецька та французька (по 100). Шість мов є офіційними мовами в ООН: англійська, французька, російська, іспанська, арабська, китайська.

Усі мови народів світу групуються за певними ознаками у ряд мовних сімей:

• індоєвропейська з її групами, в тому числі слов’янська, вірменська, балтійська, германська, романська та ін.;
• афразійська (семіто-хамітська сім’я) з чотирма групами;
• картвельська сім’я (картвели, або грузини);
• північнокавказька сім’я з двома групами;
• дравідська сім’я з 7 групами;
• уральська сім ята багато інших.

Усього є 32 мовні сім’ї. Найбільш поширені мови індоєвропейської сім’ї (44,8 % населення світу), яка включає близько 100 різних мов. Ця сім’я об’єднує 10 мовних груп, але лише чотири з них (індоарійська, романська, германська й слов’янська) мають понад 100 млн осіб кожна. Серед інших сімей багаточисельними є мови сіно-тибетської (22,6 % населення світу), ніґеро-кордофанської (6,1 %), семіто-хамітської (5,6 %), австронезійської (4,9 %), дравідської (3,9 %) груп.

За функціональним принципом виділяють живі і мертві мови. Мертвою є мова, що немає живих носіїв, для яких вона є рідною. У деяких випадках мертва мова продовжує використовуватися з науковою і релігійною метою: латина, староцерковнослов’янська, авестійська мова (східна староіранська) та ін. Іноді мертва мова може знову стати живою (відродження мови) як іврит. Існує тонка межа між мертвими мовами і стародавніми станами живих: так, давньоукраїнська мова, носіїв якої також немає, мертвою не вважається. Різниця в тому, чи перейшла стара форма мови в нову (нові) цілком, чи вони розщепилися і деякий час існували паралельно.

Зазвичай, кожний народ розмовляє однією мовою з певними діалектичними відмінностями. Водночас доволі широко розповсюджується двомовність (білінгвізм), коли якась частина народу, або навіть цілий народ постійно користується двома мовами. Двомовність — найбільше поширена у багатонаціональних країнах, де національні меншини, крім рідної мови, користуються також мовою найчисленнішої й переважаючої нації. Частими є випадки, коли кілька народів розмовляє однією і тією ж мовою.

Релігії народів світу

Релігія — світогляд і світовідчуття, а також відповідна поведінка та специфічні дії, що ґрунтуються на вірі в реальне існування надприродного. У світі поширена значна кількість релігій. Одні з них налічують лише сотні послідовників, інші — сотні мільйонів. Виділяють общинні (племінні), місцеві (національні) та світові релігії. Релігії, що розповсюдилися на значні території серед народів багатьох країн — це світові релігії (буддизм, християнство, іслам).

Християнство — найпоширеніша зі світових релігій, яку сповідує майже 2 млрд людей (серед них католиків близько 1,2 млрд осіб (60 % християн), протестантів близько 600 млн осіб (30 % християн), православних — близько 250 млн осіб (10 % християн). Християнство виникло на початку І ст. н. е. Біблія є священною книгою всіх християн, а неділя — священним днем. У 1054 р. відбувся поділ християнської церкви на католицьку та православну, а у XVI ст. н. е. виникає протестантизм.

Іслам (мусульманство), виник на початку VII ст. з-поміж арабів (корінних мешканців Аравії). Загальна кількість мусульман сягає 1,5 млрд осіб. Священною книгою є Коран. Існує також правовий і моральний кодекс, що врегульовує життя, — шаріат. В ісламі існує декілька течій, що часто ворогують між собою: шиїзм та сунізм, ваххабізм і суфізм та ін. Переважна більшість мусульман зосереджена в Північній Африці та Азії.

У світі налічують близько 400 млн. людей, що сповідують буддизм. Ця релігія поширена в Індії, Китаї, Японії, Монголії, Південно-Східній Азії, у Росії (Калмикія, Бурятія, Тива). Історія буддизму бере початок у Північній Індії VI-V ст. до н. е.. Основоположними поняттями буддизму є поняття чотирьох благородних істин: життя — це страждання; причина страждань — бажання й прихильності; страждання можна припинити; ідучи восьмирічним шляхом, можна досягти нірвани — незалежності від взаємозв’язків між речами в природі, що полягає в правильному розумінні, правильній мові, правильному прагненні, правильному способі життя, правильних зусиллях, правильних думках, правильній концентрації.

Національна релігія — це релігія, яку сповідує один народ. До національних релігій належать: іудаїзм; індуїзм; даосизм; конфуціанство; сикхізм; синтоїзм. Іудаїзм — одна з найперших монотеїстичних релігій, що виникла на межі II-І тис. до н. е. в Палестині. Поширений серед євреїв Ізраїлю, США, Росії, України, Аргентини та багатьох інших країн. Індуїзм — національна релігія (релігія має багатьох богів) мешканців Індії, Непалу, Бангладеш. Виник зі стародавніх релігій у 2 500-1 500 рр. до н. е. Індуїстів нараховують приблизно 520 млн. Синтоїзм — національна релігія Японії, уперше згадана в VII ст., у перекладі з японської означає «шлях, що милий камі». У синтоїзмі немає розвиненого віровчення.

У Центральній Америці, Амазонії, серед народів Півночі й аборигенів Австралії й далі існують племінні культи. Загальною рисою цих культів є віра в багатьох духів. Одна з форм таких культів — шаманізм. Послідовників традиційних (місцевих) вірувань нараховують близько 100 млн осіб.

Нерівномірність розміщення населення на Землі

Розміщення населення — це результат процесу просторового розподілу населення на певний час. Воно доволі нерівномірне, що зумовлено певними чинниками. Підраховано, що в найбільш заселених регіонах Землі, що займають всього 7 % суші, проживає близько 70 % населення світу. Якщо взяти до уваги, що приблизно

15 % суходолу не заселені взагалі, то решта частина суходолу має в середньому 50 осіб/км 2 . Середня щільність населення на половині суходолу становить приблизно 5 осіб/км 2 . Є цілий ряд регіонів з доволі високою густотою населення — 200-600 осіб/км 2 і більше. Сюди відносять Індо-Гангську та Велику Китайську низовину, о. Ява, старі райони поливного землеробства; Західна Європа та Північний Схід США та Японія — основні райони розвинутої промисловості. Природно, що значна густота населення характерна для інших районів земної кулі, де швидко розвивається промисловість та сільське господарство (Індія, Бразилія, Мексика, Україна, Молдова та ін.). Загалом близько 85 % проживає в Східній півкулі, 60 % — у помірному поясі Північної півкулі.

У 200-кілометровій приморській смузі проживає половина людства, оскільки користувалася та користується не лише дарами моря, але й зручними транспортними можливостями для розвитку зовнішньої торгівлі у зв’язку з великим розвитком територіального поділу праці. Серед держав світу найвища щільність населення у Монако — близько 19 тис. осіб на 1 км 2 , у Сінгапурі — понад 7 тис. осіб на 1 км 2 , у Бангладеш — близько 1 100 осіб на 1 км 2 .

Процеси урбанізації. Міське і сільське населення світу. Агломерація, мегалополіси

Розселення — це складний соціально-економічний процес розподілу і перерозподілу населення на території. Його результатом є мережа поселень. Традиційно виділяють дві категорії населення — міське й сільське. Єдиного для всіх країн критерію приналежності того чи іншого населення до міського немає, що значно ускладнює порівняльний аналіз. Критерій міста закріплюється законодавчо в кожній країні. Так, у Данії, Швеції, Фінляндії містами вважають населені пункти з кількістю мешканців понад 250 осіб; в Канаді, Австралії, Малайзії — понад 1 тис. осіб; в Мексиці та Венесуелі — понад 2,5 тис. осіб; в Австрії, Індії, Ірані, Непалі — понад 5 тис. осіб; Нігерії та Нідерландах — понад 20 тис. мешканців, а в Японії понад 50 тис. осіб. Водночас, в Індонезії, Замбії та Перу діє критерій так званих «міських ознак», під якими розуміють рівень благоустрою та наявність певних зручностей (каналізація, електрифікація тощо).

Місто — це населений пункт, що виконує промислові, організаційно-господарські, управлінські, культурні, транспортні та інші (але не сільськогосподарські) функції. Для міста характерні високі концентрації населення і господарства на порівняно невеликій території. Великими містами вважають міста з населенням понад 100 тис. осіб, серед них виокремлюють міста-мільйонери з населенням понад 1 млн. осіб

Ріст індустріального способу життя та інформатизація суспільства привела до росту ролі міст. Урбанізація — це багатоплановий процес збільшення кількості міських поселень, міського населення та підвищення ролі міст і міського способу життя. Основними ознаками сучасної урбанізації є зростання темпів урбанізації; концентрація населення й господарства у великих містах; територіальне розширення міст, що призводить до утворення агломерацій, або великих соціально-економічних комплексів, які охоплюють центральне місто (або кілька територіально близьких міст) та навколишні населені пункти (міста-супутники).

За ступенем урбанізації виділяють країни:

• високоурбанізовані, де частка міського населення перевищує 50 %. Це Канада, США, Бразилія, Аргентина, Австралія;
• середньоурбанізовані, для яких характерні показники 20-50 %. До цієї групи зараховують Нігерію, Конго, Китай, Індію, Індонезію;
• слабоурбанізовані, частка міського населення яких не перевищує 20 %, що свідчить про низький рівень розвитку економіки, можуть бути такі країни: Нігер, Афганістан, Ефіопія.

Процеси урбанізації відбуваються доволі швидко. Якщо частка міського населення на початку XX ст. становила всього 14 %, то в наш час вона сягає приблизно 54 %. Темпи приросту міського населення становлять понад 2 % на рік, тоді як сільського — 0,5 %

Є цілі райони низькоурбанізованих країн, де міського населення не більше 20 %: майже вся Тропічна, Екваторіальна, Південна Африка, Індокитай. Усі інші країни перебувають між цими двома поясами урбанізації (середньо урбанізовані країни). Найбільш урбанізованими регіонами є Австралія (90 %), Північна і Латинська Америка (80 %), Західна Європа (76 %), середньо урбанізованими (20-50 % міського населення) — країни Східної Азія (39 %), Західної Азії (34 %), Південно-Східної Азія (30 %), Південної Азії (27 %). У розрізі країн найбільш урбанізованими є Сінгапур, Монако, Бельгія, Ісландія, Кувейт (понад 95 %), Японія, Аргентина, Венесуела, Ізраїль, Чилі (понад 90 %), Велика Британія, Швеція, США, Канада (понад 80 %).

У більшості країн, що розвиваються доволі високі темпи урбанізації, що пов’язано з залежністю між розвитком урбанізації та загальним рівнем економічного розвитку країни. В більшості з цих країн основними причинами урбанізації є аграрне перенаселення і деградація сільської місцевості, з якої тисячі переважно молодих людей виштовхуються в місто з метою пошуку роботи. Але великі міста не завжди можуть забезпечити їх роботою, що викликає значні соціально-економічні проблеми як для людей, так і для розвитку самого міста, інфраструктура й забудова якого «не встигає» за зростанням самого міста. Такий процес називають хибною урбанізацією, або псевдоурбанізацією.

У розвинутих країнах, де індустріальний розвиток супроводжується зростанням міст, сучасні постіндустріальні тенденції позначились на уповільненні та навіть деякому відтоці населення з міст у приміську зону, де привабливіша екологічна ситуація та умови життя. Цей процес дістав назву субурбанізація.

З процесом урбанізації пов’язані також контрурбанізація та рурбанізація. Контрурбанізація — соціально-економічний процес, що йде після урбанізації та є протилежним до нього. Рурбанізація — процес поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість.

Природно, що населення все більше концентрується у містах, причому саме у великих. Особливо зростає роль міст-мільйонерів, число яких уже перевищує 200. Підвищення ролі міст пов’язане як із збільшенням кількості населення, так і з його територіальним зростанням за рахунок приміських територій. У результаті формуються такі сучасні форми міського розселення, як агломерації — система поселень, які розміщені на певній території об’єднані між собою постійними трудовими, культурно-побутовими, виробничими, організаційно-господарськими, адміністративно-управлінськими та іншими зв’язками. У світі налічують тисячі агломерацій, приблизно 500 з них мають людність більше 1 млн жителів. Найбільша концентрація агломерацій у Китаї, Індії, США, Бразилії, Японії. Найбільшими є агломерації Токіо-Якогама (39 млн ос.) і Шанхаю (31 млн) та Джакарта (30,5 млн).

Найбільш складними агломераційними комплексами стали мегаполіси — великі агломерацій, що зливаються в єдину систему. Найбільші з них — Босваш, що розмістився між Філадельфією та Вашингтоном (США, понад 45 млн осіб); мегаполіс Чіпіттс, що простягається від Чикаго до Пітсбурга і об’єднує 35 млн осіб; мегаполіс Сан-Сан простягнувся від Сан-Дієго до Сан-Франциско й об’єднує 22 млн осіб; Токайдо (Японія, 55 млн осіб) включає низку міст від Токіо до Осаки, Кобе й Кіото, Мехіко (Мексика, понад 31 млн. осіб). На території Європи — Англійський, який входить до урбанізованої смуги Блакитний банан, де проживає 110 млн. осіб.

Сільське населення світу

Незважаючи на швидке зростання міст близько половини населення світу нині проживає в селах. Сільське населення переважає в країнах Азії (Китай, Індія, Бангладеш, Пакистан, Індонезія, мають найбільшу чисельність та густоту сільського населення). У більшості країн Африки, воно становить близько 80 % усього населення.

Життя сільського населення значно залежить від природних умов, тому система сільського розселення наочно відображає характер природокористування. Більшість населення зайнята в сільському господарстві, тому особливості сільськогосподарської праці позначені на конфігурації поселень, особливостях облаштування подвір’я і житла. На приклад, за зовнішніми ознаками різняться форми розселення в районах землеробства від форм розселення в районах пасовищного тваринництва. Для країн з високим рівнем розвитку економіки у сільському господарстві (США, Велика Британія, Австралія) характерне типове дисперсне (окремими фермами) розселення, а там, де зберігається ще общинне землекористування — розміщення сільських жителів переважає у великих селах (окремі регіони Західної і Екваторіальної Африки). Одні типи розселення склалися у землеробських районах, інші — в районах пасовищного скотарства.

За виробничими ознаками всі сільські поселення можна поділити на три типи: а) сільськогосподарські; б) несільськогосподарські; в) зі змішаними функціями.

Трудові ресурси та зайнятість населення в різних сферах господарства країн та регіонів світу

Трудові ресурси — частина населення країни, яка здатна до трудової діяльності й досягла працездатного віку, який у кожній країні визначають законодавчо. До трудових ресурсів також відносять підлітків та пенсіонерів, які працюють. У міжнародній практиці працездатним вважають населення віком від 15 до 65 років. У багатьох країнах, особливо слаборозвинених, пенсійний вік не визначений, оскільки немає пенсійного забезпечення. В різних країнах світу до трудових ресурсів відносять осіб різного віку: США, Україна, Росія — 16-60 років, Канада — 15-66 років, Мексика, Португалія — 12-65 років.

Економічно активне населення — це частина трудових ресурсів, що безпосередньо залучена в суспільне виробництво на даний час, або бажає працювати. Міжнародна організація праці до цієї категорії відносить людей у віці 15-70 років, які: 1) зайняті господарською діяльністю, що приносить прибуток; 2) є безробітними, однак шукають роботу або намагаються організувати власну справу. Економічно активне населення становить приблизно понад 2,3 млрд осіб (приблизно 40 % населення світу), серед них на чоловіків припадає 54 %, на жінок — 46 %.

Безробітні — це не задіяна в суспільному виробництві частина трудових ресурсів. На початку XXI ст. майже 30 % економічно активного населення світу були безробітними. Безробіття виникає тоді, коли кількість робочих місць у країні менша, аніж кількість економічно активних людей. Найвищий рівень безробіття (відношення кількості безробітних до кількості економічно активного населення) мають країни з низьким рівнем розвитку, в яких є великий приріст працездатних людей, а також країни, що переживають тривалу економічну кризу. В економічно розвинутих країнах рівень безробіття залежить від рівня розвитку економіки, він коливається від 2 до 10 %. Безробіття в цих країнах відносне.

Зайнятість — це суспільно корисна праця, пов’язана з особистими й суспільними потребами, котра зазвичай приносить трудовий дохід. Структура зайнятості віддзеркалює структуру господарства країни, рівень розвитку окремих галузей, особливості структури господарства поселень. У розвинутих країнах зайнятість у промисловості становить 25-40 %, а кількість зайнятих у сільському господарстві поступово зменшується.

Основна частина економічно активного населення у розвинених країнах зайнята у промисловості й будівництві, поступово зменшується (до 50 %) частка зайнятих у сільському господарстві. Лише у країнах Південної Європи сільське господарство відіграє помітну роль — у ньому зайнято від 15 % (Італія) до 40 % (Греція) працюючих. У США в сільському господарстві працює близько 2 % працюючих. Водночас від 70 % до 50 % становить кількість зайнятих у сферах обслуговування, де представлені не лише такі традиційні види діяльності, як торгівля, освіта, охорона здоров’я та відпочинок, а й фінансово-банківська, інформаційна та інші види діяльності. Спочатку цей процес охопив США, Велику Британію, Францію, Німеччину, Бельгію, Швецію, потім поширився в Іспанію, Грецію, деякі країни Африки (Єгипет, Марокко, ПАР), Азії (Японія, Таїланд, Індонезія). У країнах, що розвиваються, близько половини населення зайнято в аграрному секторі економіки. Частина зайнятих у промисловості тут не перевищує 15 %. У постсоціалістичних державах основна частина населення зайнята в матеріальному виробництві (майже 40 % — у промисловості, 20 % — у сільському господарстві). На галузі обслуговування припадає близько 30 %, причому 2/3 з них зайнято в освіті, охороні здоров’я, культурі. Отже, простежується закономірний зв’язок між структурою зайнятості, структурою виробництва й типом країни.

Тестові завдання

47. НАСЕЛЕННЯ СВІТУ

47.1. Процесів, характерний для урбанізації в сучасному світі

• А скорочення темпів урбанізації
• Б зменшення потоків маятникових мігрантів
• В концентрація населення й господарства у великих містах
• Г відтік населення високорозвинутих країн з передмість до центрів великих місць

47.2. Столиця держави, яка має чисельність населення значно меншу 1 млн осіб

47.3. Природний приріст населення — це

• А різниця між показниками народжуваності та смертності
• Б збільшення кількості міського населення
• В збільшення кількості міст
• Г збільшення народжуваності

47.4. Найбільша кількість населення Землі проживає

• А в екваторіальному кліматичному поясі
• Б у помірному кліматичному поясі північної півкулі
• В у помірному кліматичному поясі південної півкулі
• Г у тропічному кліматичному поясі південної півкулі

47.5. Правильний перелік найбільших за чисельністю народів світу

• А китайці, пенджабці, японці
• Б китайці, індіанці, американці
• В китайці, росіяни, англійці
• Г китайці, багамці, німці

47.6. Низьку народжуваність у країнах першого типу відтворення населення зумовлює

• А висока зайнятість жінок, урбаністичність суспільства
• Б низький рівень медицини, релігійні вірування
• В матеріальні допомоги при народженні дітей
• Г підвищення культурного рівня, заборона абортів

47.7. Міграції населення — це

• А природний рух населення
• Б переміщення людей по території, пов’язані зі зміною постійного місця проживання та роботи
• В переїзд жителів однієї держави в іншу
• Г переміщення людей виключно всередині держави

47.8. Економічно активне населення — це

• А всі трудові ресурси, які наявні в регіоні на даний час
• Б все населення країни у віці від 16 до 60 років
• В безпосередньо залучена у суспільне виробництво на даний час частина населення та ті, що перебувають у пошуку роботи
• Г безробітні

47.9. Субурбанізація — це

• А швидкий розвиток центральних районів міста
• Б переїзд жителів із міста у передмістя
• В формування в центральних міських районах бідних кварталів
• Г злиття міських агломерацій

47.10. Депопуляція населення — це

• А швидке збільшення кількості населення внаслідок природного руху
• Б повільне збільшення кількості населення внаслідок механічного руху
• В зменшення кількості населення внаслідок від’ємного природного приросту
• Г значне перевищення імміграції над еміграцією

47.11. Унаслідок шлюбу європейців з представниками екваторіальної раси народжуються

47.12. Релігія, яка НЕ належить до світових

47.13. Якщо народжуваність менша від смертності, то відтворення населення називають

47.14. Найбільш багатонаціональна держава

47.15. Найбільш чисельна мовна сім’я

47.16. Країна, в якій найвища середня очікувана тривалість життя

47.17. Найпоширенішими мовними сім’ями світу є

• А індоєвропейська та китайсько-тибетська
• Б австралійська та семіто-хамітська
• В ніґеро-кордофанська й дравідська
• Г сино-тибетська та уральська

47.18. Країни, які проводять політику державного обмеження народжуваності

• А Болгарія, Україна, Росія, Велика Британія
• Б Німеччина, Японія, США, Чехія
• В Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка
• Г Індія, Афганстан, Албанія, Чорногорія

47.19. Укажіть рівень безробіття, якщо в країні проживає 15 млн осіб, а кількість безробітних — 1,5 млн осіб

47.20. Укажіть коефіцієнт природного приросту, якщо коефіцієнт народження в країні становить 23 %о, а смертності — 18 %о.

47.21. Чисельність населення країни на 1 січня 2012 р. становила 50 млн осіб. Визначте, якою стала чисельність населення на 1 січня 2013 р., якщо коефіцієнт народжуваності в країні становив 14 осіб на 1 000 мешканців, смертність — 7 осіб на 1 000 мешканців

47.22. Увідпявідніть регіони світу та їх характерні демографічні ознаки

• 1 Південна Америка
• 2 Західна Європа
• 3 Африка
• 4 Південно-Західна Азія
• А низька народжуваність
• Б іспанська мова — державна у більшості країн цього регіону
• В переважають особи молодого віку
• Г є основною територією поширення буддизму
• Д немає постійного населення

47.23. Увідповідніть країни та релігійні течії, що переважають на їх територіях

• 1 Таїланд
• 2 Румунія
• 3 Польща
• 4 Туреччина
• А католицизм
• Б буддизм
• В православ’я
• Г іслам
• Д анімізм

47.24. Увідповідніть країни та особливості їх системи розселення

• 1 Білорусь
• 2 Монако
• 3 Велика Британія
• 4 Росія
• А одна з країн з найменшою густотою населення
• Б 90 % населення проживає у містах, половина у мегаполісі
• В країна, де розміщені 3 найбільші мегаполіси світу
• Г найвищий показник густоти населення з-поміж країн світу
• Д лише одне місто-мільйонер

47.25. Увідповідніть терміни та їх тлумачення

• 1 контрурбанізація
• 2 урбанізація
• 3 рурбанізація
• 4 субурбанізація
• А процес поширення міських форм і умов життя на сільську місцевість
• Б процес протилежний урбанізації
• В процес зростання міст, підвищення частки міського населення
• Г процес зростання і розвитку приміської зони великих міст
• Д процес переселення мешканців міста за межі держави

47.26. Увідповідніть терміни та їх тлумачення

• 1 постійне населення
• 2 природний рух
• 3 механічний рух
• 4 густота населення
• А зміна чисельності і складу населення в результаті народжуваності і смертності
• Б різні види територіального переміщення населення
• В ступінь заселеності конкретної території (осіб/км 2 )
• Г сукупність людей, для яких даний населений пункт або територія є місцем звичайного проживання в даний час
• Д поглинання одного народу іншим

47.27. Увідповідніть терміни та їх тлумачення

• 1 демографічна політика
• 2 демографічний вибух
• 3 перепис населення
• 4 демографічний перехід
• А зміна відтворення населення відповідно до зміни соціально-економічного розвитку країн
• Б цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів з метою зміни чисельності населення в бажаному напрямі
• В різке прискорення кількісного зростання населення світу
• Г єдиний процес збирання, узагальнення, оцінки й публікації даних про населення
• Д процес злиття агломерації та міст, що розташовані взаємно близько

47.28. Укажіть три демографічні процеси, характерні для країни з такою статево-віковою пірамідою

• 1 характерний другий тип відтворення населення
• 2 частка дітей у віковій структурі зменшується
• 3 зниження рівня народжуваності серед людей які досягли 20-24 років
• 4 переважання осіб жіночої статі у старшій віковій групі
• 5 народжуваність та смертність є відносно сталою
• 6 старіння нації
• 7 переважання осіб жіночої статі у молодшій віковій групі

47.29. Укажіть три країни, в яких частка міських мешканців перевищує 50 %

• 1 Канада
• 2 Китай
• 3 Непал
• 4 Аргентина
• 5 Україна
• 6 Швеція
• 7 Мадагаскар

47.30. На початку 2010 р. чисельність населення Італії становила 59 млн. 500 тис. осіб. У даному році показники природного й механічного приросту населення в країні становили відповідно -3 і +2 особи на 1 000 населення. Визначте чисельність населення Італії на початку 2011 р.

Не гумові: ТОП-10 мегаполісів світу

У кожному з цих 10 міст проживає понад 19 млн осіб. Дізнайтеся, скільки тут коштує оренда житла і комунальні послуги.

У 1975 році населення всього трьох міст світу перевищувало 10 млн осіб – Токіо, Нью-Йорк і Мехіко. На сьогоднішній день, за даними ООН, близько 7% людства живе в мегаполісах, населення яких обчислюється восьмизначними цифрами. При цьому Організація прогнозує, що до 2030 року кількість мегаполісів зросте з 31 до 41. Токіо є найбільшим містом у світі: тут проживає 38 млн осіб. А це означає гострий дефіцит житла (яке з’їдає понад 30% доходів), жахливий трафік на дорогах і постійний стрес. Ось список з 10 найбільших мегаполісів у світі. Порівняйте їх населення в 1975 році з прогнозом на 20-30-й, а також дізнайтеся ВВП на душу населення і вартість щомісячної оренди житла і комунальних послуг.

Нью-Йорк, США: 19 млн осіб

Населення в 1975 році: 16 млн осіб
Очікуване населення в 2030 році: 20 млн
ВВП на душу населення: $ 74 000
Місячна оренда і комунальні послуги: $ 3057

Каїр, Єгипет: 19 млн осіб

Населення в 1975 році: 6 млн осіб
Очікуване населення в 2030 році: 24 млн
ВВП на душу населення: $ 7 843
Місячна оренда і комунальні послуги: $ 206

Осака, Японія: 20 млн осіб

Населення в 1975 році: 10 млн осіб
Очікуване населення в 2030 році: 20 млн
ВВП на душу населення: $ 36 335
Місячна оренда і комунальні послуги: $ 1 174

Мехіко, Мексика: 21 млн осіб

Населення в 1975 році: 11 млн осіб
Очікуване населення в 2030 році: 24 млн
ВВП на душу населення: $ 23 017
Місячна оренда і комунальні послуги: $ 777

Пекін, Китай: 21 млн осіб

Населення в 1975 році: 6 млн осіб
Очікуване населення в 2030 році: 28 млн
ВВП на душу населення: $ 30 335
Місячна оренда і комунальні послуги: $ 1 421

Сан-Паулу, Бразилія: 21 млн осіб

Населення в 1975 році: 13 млн осіб
Очікуване населення в 2030 році: 23 млн
ВВП на душу населення: $ 27 366
Місячна оренда і комунальні послуги: $ 1 119

Мумбаї, Індія: 21 млн осіб

Населення в 1975 році: 7,1 млн осіб
Очікуване населення в 2030 році: 27 млн
ВВП на душу населення: $ 10 147
Місячна оренда і комунальні послуги: $ 685

Шанхай, Китай: 24 млн осіб

Населення в 1975 році: 7,3 млн осіб
Очікуване населення в 2030 році: 30 млн
ВВП на душу населення: $ 32 684
Місячна оренда і комунальні послуги: $ 1 326

Нью-Делі, Індія: 26 млн осіб

Населення в 1975 році: 4,4 млн осіб
Очікуване населення в 2030 році: 36 млн
ВВП на душу населення: $ 16 861
Місячна оренда і комунальні послуги: $ 419

Токіо, Японія: 38 млн осіб

Населення в 1975 році: 27 млн осіб
Очікуване населення в 2030 році: 37 млн
ВВП на душу населення: $ 43 884
Місячна оренда і комунальні послуги: $ 1 802 За матеріалами Business Insider.