1.2. Китайська держава

Китай — Китайська Народна Республіка — є однією з небагатьох тих держав, котрі продовжують будувати «соціалізм». Причому цей «соціалізм із китайською специфікою» дає таке вражаюче зростання народного добробуту, який і може стати яскравим прикладом для багатьох постсоціалістичних країн, у тому числі й України. Успіхи, досягнуті завдяки наполегливій праці китайського народу, є водночас і результатом тієї політики, яку проводить держава.

Сучасна китайська держава бере свій початок з кінця 40-х рр. ХХ ст., але цьому передували історичні події (кінець ХІХ — перша половини ХХ ст.), які з’єднали в один ланцюг історію держави, що нараховує багато тисячоліть.

Падіння монархії та встановлення республіки в Китаї

Процес переходу до держави нового типу в Китаї був обумовлений зародженням нових буржуазних відносин, які мали прийти на зміну старим, феодальним. Як і в Японії, своєрідним каталізатором розвитку буржуазних відносин стало проникнення в економіку Цинсьької імперії іноземного капіталу, який сприяв виникненню на території країни багатьох промислових і торговельних підприємств. Маньчжурська династія, побачивши в іноземцях союзників у боротьбі проти китайського народу за збереження своєї влади, погодилася, по суті, на низку нерівноправних договорів із західними країнами. Перша така угода була підписана в 1842 р. з Англією. Незабаром такі ж договори були підписані між Китаєм і США, Китаєм і Францією та з іншими країнами. На кінець ХІХ ст. Китай, поділений західними країнами на сфери впливу, перетворився на напівколоніальний придаток цих держав.

Циньська династія своїм потуранням іноземцям викликала ненависть, презирство, обурення серед населення країни, яке знаходило свій прояв в антициньських та антиіноземних виступах. Одним з таких виступів було повстання іхетуанів у 1898 році. Незважаючи на його поразку, був закладений початок майбутнім соціальним виступам, піднесенню національно-визвольного руху, яке сталося на початку XX століття. Очолив його відомий революціонер-демократ Сунь Ятсен, котрий у 1905 р. з розрізнених емігрантських революційних організацій створив загальнокитайський союз Тунменхуей (Об’єднаний союз товариств). В основу його програми були покладені три принципи:

1) націоналізм — боротьба за повалення маньчжурської династії Цинь; 2) народовладдя — створення в Китаї демократичної республіки; 3) народне благоденство — наділення селян землею і забезпечення «рівних прав на землю».

Така радикальна програма союзу Тунменхуей стала поштовхом до революційних дій. 10 жовтня 1911 р. із повстання в найбільшому місті Центрального Китаю Учані почалася так звана Сіньхайська революція (у рік «сіньхай» за китайським календарем), що фактично привело до розподілу Китаю на дві частини — Південь і Північ.

На Півдні в листопаді 1911 р. конференція представників 11 революційних провінцій розробила Положення про організацію тимчасового уряду Китайської республіки. Ішлося про тимчасового президента і тимчасовий парламент. 29 грудня 1911 р. конференція делегатів провінцій (пізніше вона перетворилася на Національні збори) проголосила утворення Китайської республіки. Тимчасовим президентом був обраний Сунь Ятсен. Столицею республіки стало місто Нанкін.

На Півночі маньчжури спромоглися утримати владу. Останні свої надії вони пов’язували з генералом Юань Шикаєм, котрий у листопаді 1911 р. був призначений головою імператорської ради і прем’єр-міністром з правом командування урядовими військами. Юань Шикай улаштувався в Пекіні і став повновладним диктатором на півночі Китаю. Він сформував кабінет міністрів, до складу якого увійшли представники торговельно-промислових кіл. У листопаді династія склала урочисту присягу конституції. «Піднебесна імперія» перетворювалася на конституційну монархію.

Таким чином, країна поділилася на дві частини: революційний Південь, де вирішальну роль відігравала ліберальна буржуазія, і реакційна Північ, де влада, як і раніше, належала маньчжурській аристократії та пекінському імператорському урядові.

Конфронтація між Північчю і Півднем призвела до того, що панівні кола Китаю мали погодитися на ліквідацію монархії у країні й разом із тим Циньської династії, але водночас висунули як умову залишення Сунь Ятсеном посади глави держави. 10 березня 1912 р. в Нанкіні Національні збори прийняли Тимчасову Конституцію Китайської Республіки, а 3 квітня президент Сунь Ятсен подав у відставку на користь Юань Шикая.

Національні збори з Нанкіна переїхали до Пекіна, куди й було перенесено столицю. Союз ліберальної буржуазії з Юань Шикаєм відбувся внаслідок прагнення скорішого припинення революції. Ліберали отримали перемогу в Тунменхуеї. Вони вимагали розпуску партії та об’єднання з помірними буржуазними партіями. У відповідь на це Сунь Ятсен створив нову партію — Гоміндан (Національна партія). Коли у квітні 1913 р., в Пекіні відкрився парламент, більшість місць у ньому отримав Гоміндан. Депутати від цієї партії вимагали обмеження повноважень президента. На підтримку Юань Шикая виступила партія Гунхедан (Республіканська партія), заснована внаслідок злиття дрібних конституційно-монархістських партій.

У липні 1913 р. керівники Гоміндану підняли повстання (друга революція), спрямоване проти реакційної політики Юань Шикая. Придушивши цю революцію, Юань Шикай позбавив членів партії Гоміндан депутатських мандатів і заборонив діяльність Гоміндану. Потім він розпустив увесь парламент, а у травні 1914 р. вніс зміни до конституції, значно розширивши повноваження президента за рахунок парламенту: термін повноважень президента збільшувався до 10 років. Ці нововведення були частиною плану, спрямованого на відновлення монархії, і було вже офіційно заявлено про проголошення Юань Шикая богдиханом.

Спроби здійснення цього плану викликали загальне обурення у країні. Проти відновлення монархії виступали практично всі прошарки китайського суспільства. Але єдиною силою, що могла протистояти військовому перевороту Юань Шикая, були місцеві мілітаристи, що не бажали посилення центральної влади. Імператорська система, скомпрометована правлінням Цинів, уже не могла претендувати на владу. Китаєві потрібна була сильна влада, але не монархія. І ця влада прийшла у вигляді військової диктатури мілітаристів.

Саме в 1911—1913 рр. відбувалася стрімка мілітаризація всіх сфер суспільно-політичного життя Китаю. У провінціях головними чиновниками ставали військові губернатори або воєначальники меншого рангу. Цьому посиленню частково сприяла політика Юань Шикая, котрий у роки свого президентства скасував провінційні збори та місцеві органи самоврядування. Піднесення провінційних військових лідерів супроводжувалося різким зростанням відцентрових сил, на місцях воєначальники затверджували свою безконтрольну владу. Саме ця сила розпочала «каральну експедицію» проти Юань Шикая. Крім цього, після Сіньхайської революції в Китаї «виросла» бюрократична буржуазія (чиновники-капіталісти, шеньши-буржуа), що створювала собі багатство шляхом казнокрадства, хабарництва, використання службового становища. Це була та «національна бюрократія», що могла претендувати на традиційне місце в бюрократичному апараті держави.

В останніх числах 1915 р. мілітаристи почали збройний заколот проти президента. Рух поширився на всю територію Китаю. На чолі повстання стали місцеві мілітаристи за підтримкою буржуазних і ліберальних елементів. Юань Шикай був змушений заявити про відмову відновлення монархічного ладу, а 6 червня 1916 р. він зненацька помер.

На початку жовтня 1916 р., в Гуанджоу парламент оголосив Сунь Ятсена «генералі-симусом Південного Китаю». Таким чином, у Китаї знову існували два уряди: пекінський і гуанджоуський, але жоден із них не мав практично ніякої політичної сили, будучи цілком залежними від мілітаристських клік. Кожна провінція на чолі з мілітаристом вважалася незалежною від урядів у Пекіні, що безупинно змінювалися. У Китаї почався період правління мілітаристських клік.

Китайський мілітаризм (1917—1949 рр.)

Сіньхайська революція не вирішила головного питання — питання про владу. Традиційні соціальні сили не могли, а нові не готові були узяти владу у свої руки. У результаті політичне керівництво перейшло до військових — генералів-мілітаристів, котрі, незважаючи на існування парламенту, конституції, фактично керували країною, як і раніше.

Мілітаризм формувався у вигляді дуцзюнату — системи місцевих військових режимів, фактично незалежних від пекінського уряду. Мілітаристи вели між собою безупинні війни за розширення сфер впливу, за контроль над Пекіном і провінційними центрами. Військові лідери являли собою найбільш модернізовану частину циньської бюрократії, і стали ніби проміжною ланкою між традиційною та сучасною державністю. У механізмі влади мілітаризму з’явилися нові елементи й одночасно зберігалися старі. Їх взаємодія була заснована на традиційній конфуціанській ідеології.

Як проміжна ланка мілітаризм проіснував нетривалий час (влада бейянських мілітаристів — 1917—1925 рр.), поступившись більш мілітаризованій і більш організованій системі влади, яка проводила політику об’єднання, була близькою та зрозумілою китайському народу. Революція в Китаї 1925—1927 рр. розгорнулася під гаслами повного відновлення суверенітету країни, ліквідації влади мілітаристів-феодалів, об’єднання Китаю, створення демократичного, національного уряду. Політичне керівництво революцією здійснювалося партією Гоміндан і створеною в 1921 р. Комуністичною партією Китаю (КПК). Але єдність цих партій була нетривалою. У липні 1927 р. лідери правого крила Гоміндану на чолі з Чан Кайши, котрі належали до так званих «нових мілітаристів» (соціальної групи, що з’явилася в середині 20-х років. — Л. Б., С. Б.), побоюючись збільшення впливу КПК, розірвали єдиний фронт і здійснили контрреволюційний переворот.

Створений ними в Нанкіні уряд став будувати буржуазно-мілітаристську державу. При цьому він оголосив себе «спадкоємцем» і «продовжувачем» учення Сунь Ятсена (помер в 1925 р.), який після Жовтневої революції в Росії побачив повну реалізацію своїх ідеалів. Ця система ніби поєднувала в собі традиційне китайське (конфуціанське) прагнення до сильної централізованої влади й ідеали соціалізму, що почали впроваджуватись у Радянській Росії. Тепер три народних принципи Сунь Ятсена — націоналізм, народовладдя і народне благоденство — мали такий вигляд: сильна влада — диктатура народної партії (принцип народовладдя) — повинна об’єднати весь Китай у формі національної держави (принцип націоналізму) і забезпечувати народу всі блага.

У жовтні 1928 р. нанкінський уряд опублікував «Програму політичної опіки» та «Органічний закон Національного уряду Китайської республіки», в котрих було визначено політичний устрій країни. З посиланнями на тезу Сунь Ятсена про три періоди правління (військової диктатури, політичної опіки і республіки) у цих документах проголошувалося, що з 1 січня 1929 р. Китай вступає в «період політичної опіки», тобто в період правління партії Гоміндан. Гоміндан отримував виключне право формувати уряд, його з’їзди наділялися правами вищого політичного органу. У період між ними вища влада належала вузькій групі осіб — Центральній політичній раді Гоміндану.

«Органічний закон» представив Чан Кайши як главу Національного уряду, давши йому право безконтрольного розпорядження військами. І з цього часу Чан Кайши, вже генералісимус, почав активні й успішні воєнні дії проти мілітаристських клік, але фактично ці дії не посилили нанкінський уряд: Китай продовжував складатися з провінцій на чолі з мілітаристами.

У 1932—1935 рр. уряд здійснив низку адміністративно-політичних, військових та ідеологічних заходів, спрямованих на посилення централізації влади. До середини 30-х років на чолі 20 з 22 провінцій Китаю стояли військові — ставленики чанкайшистського угруповання. У ряді найважливіших провінцій було уведено новий адміністративний розподіл: території повітів поділялися на райони, глави яких призначалися з центру. У межах провінцій створювалися підпорядковані безпосередньо центру особливі округи. Відповідно до указів 1932—1933 р., начальники повітів, особливих округів і районів мали проходити спеціальну підготовку на різних курсах. Провінційні чиновники володіли, власне кажучи, безконтрольним правом на збір податків. Адміністративний механізм був не злагоджений, центральний уряд не міг контролювати чиновників на місцях. У столиці було не краще. Державні заклади ставали притулком для казнокрадів і хабарників. Характерною рисою гомінданівського режиму було найсильніше поширення корупції. Сімейні зв’язки цементували вищий шар гомінданівської еліти, котра взяла у свої руки контроль над економічним життям. Проникнення родичів і найближчих друзів на важливі державні посади стало ще однією характерною рисою чанкайшистської диктатури. Уся фінансова й економічна сфери перебували в руках родичів Чан Кайши, так звана «кліка чотирьох родин» (Чан Кайши, братів Чень, Сун Цзи-вень, Кун Сян-сі). Крім вищезгаданих «чотирьох родин» і їх повної переваги в економіці країни, одночасно розвивався й приватний бізнес. Але слід зазначити, що навіть при стабільному розвиткові приватного капіталу гомінданівський Китай продовжував залишатися країною державного капіталізму. І це не дивно, оскільки традиційно в Китаї будь-які реформи й перетворення насаджувалися зверху державою, що своїм авторитарним режимом чітко регламентувала будь-які відносини у всіх сферах життя.

Гомінданівський режим став одним з етапів розвитку державності в Китаї, що будувалася на традиційних конфуціанських принципах — централізації, авторитаризму, підпорядкування молодших старшим. Гомінданівська бюрократична машина була подібна до імператорської, влада диктатора (імператора) спиралася на армію та силові структури.

Як уже було зазначено, гомінданівський мілітаристський режим не зміг охопити всю територію Китаю. Гоміндану продовжував протистояти його недавній союзник — КПК. Після контрреволюційного перевороту 1927 р. комуністична партія обрала тактику створення революційних баз на селі — територіях, які були під контролем революційних сил. На початку 30-х років виникли всі необхідні умови для політичного об’єднання революційних баз і створення центральних органів влади.

7 листопада 1931 р., у провінції Цзянсі відкрився І-й з’їзд робітничих і селянських депутатів — представників революційних баз Китаю. Найважливішими рішеннями з’їзду були закони про землю, про працю, про економічну політику. З’їзд ухвалив проект Тимчасової конституції робітничо-селянської республіки. Вища влада належала з’їздові робітничих і селянських депутатів, а в перервах між з’їздами — Тимчасовому центральному виконавчому комітетові, котрий призначав раду народних комісарів. З’їзд обрав центральний уряд революційних районів Китаю на чолі з Мао Цзедуном.

У квітні 1932 року Тимчасовий уряд революційних районів оголосив війну Японії, яка восени 1931 р. розпочала свою агресію проти Китаю. На пропозицію уряду Мао Цзедуна припинити наступ на райони революційних баз і вести спільну боротьбу проти японських загарбників Гоміндан не погодився. Громадянська війна припинилася лише в 1937 р., коли був створений єдиний національний антияпонський фронт.

Друга світова війна загострила політичну ситуацію в Китаї. Гомінданівське керівництво відмовлялося від створення коаліційного уряду. Переговори з Гомінданом закінчилися безрезультатно в 1945 р. Побачивши, що за підтримкою СРСР, війська якого розгромили японську Квантунську армію в Маньчжурії, КПК стає найвпливовішою політичною силою, Чан Кайши в 1946 р. розв’язав чергову — третю громадянську війну. У 1949 р. вона закінчується для Гоміндану поразкою, і Чан Кайши зі своїм оточенням змушений був облаштуватися на о. Тайвань, створивши там однойменну державу.

Китайська народна республіка (1949—1976 рр.)

На континенті після військових перемог народно-визвольної армії в червні 1949 р. розпочалися засідання підготовчого комітету зі скликання Політичної консультативної ради, до якої увійшли представники всіх демократичних партій та груп. Перша сесія Народної політичної консультативної ради Китаю відкрилася 21 вересня 1949 року. Сесія прийняла Організаційний статут, Загальну програму і Закон про організацію Центрального народного уряду Китайської Народної Республіки. Рада обрала Центральний народний уряд (ЦУНР) КНР на чолі з Мао Цзедуном, водночас він обіймав також і посади голови Народно-революційної військової ради та Голови ЦК КПК. 1 жовтня 1949 р. було урочисто проголошено утворення Китайської Народної Республіки.

У країні почався період відновлювання, який, насамперед, ознаменувався затвердженням державно-територіальної єдності Китаю. Після майже піввікового періоду роздробленості та воєн у Китаї встановився мир, була утворена єдина адміністрація, зруйновані політичні й економічні бар’єри між окремими провінціями. До рук держави перейшла практично вся велика й середня промисловість, фінансова система, транспорт, засоби зв’язку, торгівля, що поклало початок перебудові системи виробничих відносин у країні. У 1953 р. ЦК КПК оголосив про вступ китайського суспільства на шлях будівництва соціалізму.

13 січня 1953 р. ЦНУР КНР прийняв Постанову про скликання Загальнокитайських зборів народних представників та місцевих зборів народних представників. Були створені комісії з розробки закону про вибори й Конституцію КНР. Закон передбачав обрання вищого органу влади — Загальнокитайського з’їзду народних представників, котрий мав прийняти Конституцію. Перші в історії країни загальні вибори в демократичні органи влади — збори народних представників — відбулися в 1953—1954 роках.

15 вересня 1954 р., в Пекіні зібралася перша сесія ВЗНП, яка 20 вересня прийняла Конституцію КНР. Згідно з Конституцією, були внесені значні зміни до структури державних органів республіки. КНР визначалась як держава народної демократії, в котрій влада «належить народові й уособлюється Загальнокитайськими зборами народних представників та місцевими зборами народних представників» (ст.2). Конституція проголошувала рівність громадян перед законом і національне рівноправ’я, а також гарантії соціально-економічних та інших прав громадян. Окремо проголошувалися принципи здійснення правосуддя тільки судами, повноправної участі в судових процесах народних засідателів, незалежність суддів та підпорядкування їх тільки закону, гласність суду й забезпечення обвинуваченому права на захист.

Загальнокитайські збори народних представників (ВЗНП) ставали єдиним органом, який здійснював законодавчу владу. Значна самостійність була надана Постійному Комітетові (ПК) ВЗНП. До системи вищих органів влади Конституцією було включено посаду Голови КНР, статус котрого виявився деякою модифікацією правового положення голови ЦНУ.

За Конституцією Голова КНР представляв державу в міжнародних відносинах і очолював збройні сили як голова Державного Комітету оборони. До його обов’язків належало також скликання верховних державних нарад, які розробляли пропозиції «з найважливіших державних питань». Замість Адміністративної ради утворювалася Державна рада — центральний урядовий орган, у веденні якого були в повному обсязі всі галузі управління державою.

Після прийняття Конституції 1954 р. була сформована нова система державних органів, прийнята низка нормативних актів, якими приводилась у відповідність до Конституції державна правова система. Однак цей процес мав перешкоди як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Це стосувалося передусім до положення представницьких органів влади: законодавчі функції поступово переходили від ВЗНП до ПК ВЗНП, а влада на місцях — до виконавчих органів (народних комітетів). Керуючий склад цих органів майже завжди збігався зі складом партійних комітетів КПК.

У 1958 р. Мао Цзедун проголосив нову політику в галузі соціально-економічного й політичного будівництва, яка отримала найменування курсу «трьох прапорів» («генеральна лінія», «великий стрибок», «народні комуни»). «Генеральна лінія» орієнтувала на форсований перехід до комунізму протягом декількох років. З цього моменту Мао Цзедун, отримавши перемогу над своїми супротивниками, розпочав побудову військово-бюрократичної диктатури. Керівництво у країні будувалося на багатоступеневій ієрархії, яка забезпечувала нічим не обмежену владу Мао: у статуті КПК він був названий «вождем», а його ідеї — «теоретичною основою».

Відповідно до нових настанов був змінений адміністративний розподіл країни: провінція, округ, повіт, народна комуна, бригада. Влада на місцях здійснювалася через місцеві партійні органи. Хоча постійно звучали маоїстські заклики до «спрощення і здешевлення» адміністративного апарату; процес цей не тільки не припинявся, але й значно посилювався, що призводило до розростання бюрократичного апарату. Таким чином, система влади і в маоїстському Китаї ґрунтувалася на традиційних конфуціанських принципах сильної центральної влади, непорушному авторитетові правителя, розгалуженому бюрократичному апараті, спиранні на чиновництво, здійсненні механізму влади через ганьбу — партійних чиновників (номенклатуру) тощо.

Але зі становленням культу особистості, коли Мао став претендувати на роль не тільки вождя всієї країни, але й головного ідеолога, чиї ідеї мали сприйматись як «вища істина», китайський керівник зустрів конкурента з боку Конфуція — «учителя десяти тисяч поколінь». Висловлення Мао стали зазнавати критики з боку опозиціонерів, які почали використовувати цитати Конфуція на противагу «вищій істині» Мао. Відбулося те, що завжди існувало в Китаї: протягом століть у середовищі китайської бюрократії апеляція до авторитету Конфуція при вирішенні складних політичних задач завжди була найбільш вагомим і незаперечним аргументом.

Посилення культу Мао Цзедуна викликало невдоволення в партії, і саме опозиція стала апелювати до авторитету Конфуція, щоб звинуватити голову Мао в порушенні основної його доктрини — турботи правителя про благо народу. З критикою виступили професор У Хань, маршал Пен Дехуай, головний редактор партійної газети «Женьмінь жибао» Ден Те. Критика «несправедливого правління» продовжувала поширюватися, її підтримали ряд вищих чиновників і простих працівників партійних органів.

У відповідь на це Мао Цзедун починає т.зв. «культурну революцію» (1966—1976 рр.) за роки якої його прихильники розпочали кампанію тотальної «чистки» партії та органів народної влади від своїх супротивників. Однак проти Мао продовжували таємно поширювати висловлення Конфуція: цей рух очолив офіційний спадкоємець Мао Цзедуна — Лін Бяо. Останній, подібно до У Ханя і Ден Те, звертався не тільки до авторитету Конфуція, а й протиставляв маоїстській сваволі та насильству конфуціанську гуманність, культ знань, тобто використовував як аргументи в боротьбі з маоїзмом ті раціональні елементи вчення Конфуція, що міцно увійшли в повсякденну свідомість китайців.

Побачивши таку погрозу своєму авторитетові, Мао розпочав кампанію критики «Лін Бяо і Конфуція», яка тривала понад 3 роки (1972 — поч. 1975 рр.). Мао ставив насамперед мету — викорінити зі свідомості народу ті конфуціанські ідеали, що були несумісні з його ідеалом правителя і людини. Маоїстських пропагандистів давно турбувала традиційна міцність сімейних зв’язків: шанобливість до батьків, повага до старшого за віком, інтереси родини завжди ставилися вище за особисті. Китайська родина («цзун цзу» — патронімія) протягом багатьох століть була тією нижчою соціальною організацією, що зберігала певну автономію від влади.

Похід проти Конфуція був задуманий у два етапи: на першому повинні були попрацювати фахівці — історики й філософи, на другому — теоретики з народу й широкі маси. Своїми наслідками особливо відзначився другий етап кампанії — кінець 1973 — поч. 1974 рр., коли основними критиками Конфуція виступали широкі маси. У вищих навчальних закладах організовувалися спеціальні курси, що готували програми «критики положень Конфуція». Робітники, селяни, студенти, кадрові працівники виступали на масових зборах і писали критичні статті. Спочатку Конфуція критикували за заклик до «збагачення народу», що не відповідало установці Мао «бідність — це добре», а в лютому 1974 р. його почали критикувати за гасло «у бідності є радість». Пекінська пропаганда затверджувала, що традиція «синівської шанобливості» перешкоджає відправленню молоді в глухі райони, а конфуціанська мораль «не роби іншим того, чого собі не побажаєш» зводить нанівець «розгортання революційної критики в низах». Ці заклики особливо неохоче сприймалися на селі, де селяни не підтримували ідеї про правильність доносів дітей на батьків і навпаки. Тому традиційні сімейні зв’язки дуже заважали маоїстським пропагандистам. Що стосується системи виховання, розробленої Конфуцієм, то її також критикували, затверджуючи, що головне — це відданість «лінії Мао», а інше не важливо.

У ході проведення кампанії в 1974 р. була зроблена спроба відмежувати «ідеї Мао Цзедуна» від конфуціанства, надавши їм значення традиції. Китайська пропаганда виставляла Мао Цзедуна майже імператором, живим богом, вказівки та рішення котрого сприймались як «абсолютна істина». Як колись, перед початком важливої справи китаєць просив ради й заступництва у предків, так тепер перед початком будь-якої роботи китаєць робив ритуал перед портретом Мао, читаючи витяги з його цитатника, «просив у нього вказівок».

«Культурна революція» призвела до серйозної деформації народної демократії в Китаї, що знайшло своє відображення в новій Конституції КНР 1975 року. Основний закон 1975 р. обмежив повноваження Всекитайських зборів Народних представників, зафіксував принцип призначення депутатів замість виборів, обмежив права національних меншин. Але щодо повного перевиховання народу, то можна відзначити, що на шляху Мао як охоронець національних цінностей стояла традиційна китайська родина. І, незважаючи на те, що частина населення (швидше за все дитячого і юнацького віку) потрапила під уплив антиконфуціанської пропаганди, викорінити ці традиції не вдалося. Про це свідчать події, які відбувалися після смерті Мао Цзедуна в 1976 р.

Модернізація Китайської народної республіки

Колективне правління було в Китаї нетрадиційним: за конфуціанським поняттям, на чолі країни повинен стояти правитель, котрий спирається на вірних радників і чиновницький апарат. Комуністичний Китай та його керівництво не змогли відійти від цієї традиції, і тому культ правителя в Китаї не зник, а тільки набув іншого забарвлення. Після смерті Мао китайському керівництву потрібно було вирішувати проблему нового лідера. Ним став Ден Сяопін, затверджений Пленумом ЦК КПК у липні 1977 р. заступником голови ЦК, заступником голови Військової ради, начальником Генштабу. У Китаї настав період реформ (модернізації), батьком яких по праву називається Ден Сяопін.

Однією з ключових проблем, вирішуваних Ден Сяопіном при розробці політики реформ, було не тільки засудити діяльність Мао Цзедуна, скільки домогтися повної відмови від усіх його установок, що заважали оздоровленню китайського суспільства та подоланню економічної й культурної відсталості країни. Для нього важливим було змусити китайських комуністів відмовитися не від самого Мао, а від його ідей, і насамперед від ідеї класової боротьби як чудодійного засобу вирішення всіх проблем, переконати партію і народ у тому, що першорядним завданням є зростання виробництва, чого не можна досягти без використання науково-технічних досягнень. Ден Сяопін, даючи негативну оцінку «культурній революції», спробував не вдаватися до масових політичних кампаній, а піднімати дух народу шляхом підвищення матеріальної зацікавленості, відводячи в такий спосіб ідеологічному вихованню допоміжну роль. Якщо Мао в роки «культурної революції» проводив політику ізоляції від зовнішнього світу, то Ден Сяопін наполягав на включенні Китаю у світове співтовариство і проводив політику відкритості: повне заперечення «культурної революції» необхідно було для створення ідеологічного ґрунту, на якому посіяні ним насіння реформ дали б гарні сходи.

Початком нових реформ у політичній, соціально-економічній, технологічній та військовій областях («чотири модернізації») став грудневий пленум ЦК КПК 1978 року.

Політична модернізація КНР. У 1978 р. була прийнята нова Конституція КНР. Однак вона, будучи своєріднім компромісом між ідеями періоду культурної революції та прагматичними концепціями побудови державного механізму, частково запозичених з попереднього державотворчого досвіду, стала тимчасовим Основним Законом. 4 грудня 1982 р. після всенародного обговорення (це раніше не практикувалося), була прийнята нова Конституція, котра є чинною й сьогодні.

Сутність китайської держави закріплена у ст. 1 Конституції 1982 року. КНР визнається «соціалістичною державою демократичної диктатури народу, керованою робітничим класом і такою, що ґрунтується на союзі робітників та селян». Соціалістичний лад визнаний як «основний лад Китайської Народної Республіки».

Форма китайської держави. За змістом Конституції 1982 р., Китайську державу можна визначити як соціалістичну республіку з унітарним децентралізованим державно-територіальним устроєм та недемократичним політичним режимом.

На соціалістичний вид республіки вказують такі конституційно-правові та політичні ознаки.

По-перше, закріплене у відповідних конституційних нормах верховенство та повновладдя представницького органу державної влади, яким, за Конституцією КНР (ст. 57), є Загальнокитайські Збори Народних Представників (ЗЗНП). Вони, згідно з виборчим законодавством складаються не більше ніж з 3000 представників народу (найбільший парламент світу), здійснюють свою роботу шляхом дво-тритижневих сесій один раз на рік, тобто функціонують на характерній для соціалістичної республіки непостійній основі. У період між сесіями ВЗНП усі їх функції виконує відповідальний і підзвітний їм Постійний комітет Загальнокитайських зборів народних представників. Обидва вони вповноважені здійснювати законодавчу владу.

По-друге, законодавча та виконавча влади об’єднуються в особі працюючих представницьких установ, причому виконавчо-розпорядчі органи підзвітні й підконтрольні органам законодавчої влади. У Китаї всі вищі органи виконавчої влади формуються Загальнокитайськими Зборами Народних Представників на термін повноважень самих зборів. Серед них:

1. Голова і заступник Голови КНР — посади, на яких обрання тієї чи іншої особи більше, ніж два терміни Конституцією не припускається. Голова КНР — ним може бути правосуб’єктний громадянин КНР, не молодший 45 років, котрий на підставі рішень ЗЗНП та їх Постійного Комітету оприлюднює закони, призначає й усуває з посад Прем’єра Державної Ради та інших членів уряду, здійснює інші повноваження. Згідно з Конституцією, Голова КНР представляє Китайську Народну Республіку й реалізує деякі інші повноваження у сфері зовнішньополітичної діяльності держави;

2. Державна Рада КНР — визначена як «центральний народний уряд, виконавчий орган державної влади, вищий державний адміністративний орган» (ст. 85 Конституції). Кандидатуру Прем’єра Державної Ради, за поданням Голови КНР затверджують Загальнокитайські Збори Народних Представників. Вони ж, за поданням Прем’єра, затверджують кандидатури інших членів Державної Ради. До її складу, окрім Прем’єра, котрий є керівником Ради, входять заступники Прем’єра, члени Державної Ради, міністри, голови комітетів, головний ревізор та начальник секретаріату. Державна Рада несе відповідальність і підзвітна ЗЗНП, а в період між сесіями зборів — перед їх Постійним Комітетом.

За зразком вищих органів влади місцеві представницькі органи обирають народні уряди та їх керівників: губернаторів провінцій, мерів міст, начальників повітів і районів, волосних і селищних старост, які є «виконавчими органами місцевих органів державної влади, державними адміністративними органами на місцях» (ст.105 Конституції).

Якщо брати до уваги тільки дві вищезазначені юридичні ознаки форми правління Китаю, то її можна було б схарактеризувати як парламентську республіку, оскільки уряд формується парламентом і юридично відповідальний перед ним.

По-третє, соціалістичний характер китайської республіки зумовлює те, що вона не визнає принципу поділу влад. Виходячи з цього, вищі та місцеві органи об’єднуються в єдину представницьку систему, засновану на принципі «демократичного централізму». Цей принцип, покладений не тільки в основу державного, а й партійного та господарчого керівництва, реалізується в єдності двох організаційних засад — демократизму і централізму.

Демократизм передбачає виборність усіх без винятку державних органів, їх відповідальність та підзвітність народові. Порядок формування представницьких органів у Китаї здійснюється на основі багатоступеневих виборів. Раз на п’ять років зборами народних представників нижчого ступеня утворюються збори народних представників провінцій, міст центрального підпорядкування й міст, що мають районний поділ. У свою чергу депутати зборів народних представників провінцій та міст центрального підпорядкування, а також обрані представники від автономних районів та збройних сил обирають на той же п’ятирічний термін депутатів Загальнокитайських Зборів Народних Представників. Депутати ЗЗНП, а також нижчих представницьких установ, підконтрольні органам, які їх обрали, і мають право їх відклику. Останнє означає, що депутат у КНР володіє т.зв. імперативним мандатом (у переважній більшості сучасних держав прийнятий вільний мандат, коли депутат не може бути відкликаним своїми виборцями. — Л. Б., С. Б.), який теж характерний саме для соціалістичній республіки.

Централізм виявляється у проведенні єдиної політики, підпорядкуванні меншості більшості. Прийняті вищими органами рішення є обов’язковими для нижчих.

Відсутність принципу розподілу влад особливо виявляється при формуванні органів судової влади, котрі, як і органи виконавчої влади, є повністю підконтрольними представницьким органам. За Конституцією 1982 р., судова влада представлена Верховним Народним Судом, місцевими народними судами, військовими трибуналами та іншими спеціальними народними судами. Голову Верховного Народного Суду обирають Загальнокитайські Збори Народних Представників на термін їх власних повноважень. Інших суддів вищого суду, а також голів військових трибуналів призначає Постійний Комітет ВЗНП за поданням голови Верховного Народного Суду. У такий же спосіб формується склад верховної прокуратури. Повітові та вищі місцеві збори народних представників обирають голів народних судів і головних прокурорів відповідних рівнів. Верховний Народний Суд несе відповідальність перед ВЗНП та їх Постійним Комітетом, а місцеві народні суди — перед місцевими органами державної влади.

По-четверте, суто політичною ознакою (водночас як у СРСР та інших колишніх соціалістичних республіках вона, завдяки закріпленню відповідної норми в конституціях, набула юридичного змісту. — Л. Б., С. Б.) є визнання керуючої ролі партії робітників та селян — Комуністичної партії Китаю. Практика показує, що всі державні органи є «приводними ременями» фактичної влади Комуністичної партії.

За формою державно-територіального устрою взагалі Китай можна визначити як унітарну державу, котра складається з адміністративно-територіальних одиниць трьох рівнів: провінція, повіт, волость. Але децентралізованого характеру їй додає наявність у її складі автономних утворень, які з’явилися після 1982 р. і мають вирішувати актуальне й до сьогодні для Китаю національне питання. Хоча ханьці (власне китайці) складають майже 90 % населення країни, 9 % неханських народів (маньчжури, монголи, тибетці, уйгури та ін.) нараховують більше 90 млн чол. і займають біля половини території Китаю. Тому у відповідних регіонах створені автономії також трьох рівнів: 6 автономних районів (Внутрішня Монголія, Сіньцзян-Уйгурський, Тибетський, Нінся-Хуеський, Гуансі-Чжуанський і Сянган (Гонконг — особливий автономний район, який має найбільшу автономію); 30 автономних округів та повітів і 124 національних волості.

В автономних районах, автономних округах та автономних повітах створюються органи самоврядування — це збори народних представників і народні уряди відповідних територій. Їх організацію характеризують деякі особливості: так, вищими посадовими особами автономії мають бути представники національності, що утворює цю автономію.

Закріплений у Конституції політичний режим КНР у цілому є типовим для соціалістичних країн — тоталітарним. На це, по-перше, вказує встановлена диктатура фактично однієї комуністичної партії, хоч юридично у країні існує багатопартійна система: крім КПК, діють ще 8 політичних партій. Однак усі вони малочисельні — по декілька тисяч чол., мають бути лояльними стосовно до існуючого ладу та дружні КПК. Остання, котра нараховує біля 60 млн чол., є дійсним державним апаратом. Генеральний секретар КПК (восени 2002 р. Цзянь Цземіня на цій посаді замінив Ху Цзіньтао. — Л. Б., С. Б.) одночасно є Головою КНР і головою Центральної Військової Ради КНР, а всі найважливіші державні справи вирішуються Політбюро або Пленумами ЦК КПК, з’їздами КПК, які лише формально узаконюються представницькими установами всіх рівнів.

По-друге, стан конституційних прав і свобод людини в Китаї не завжди відповідає міжнародним стандартам: спираючись на соціалістичні конституційно-правові традиції, китайський законодавець основну свою увагу приділяє не стільки правам людини, скільки правам громадянина. Водночас Основний закон 1982 р. у цій сфері зробив значний крок уперед порівняно з колишніми конституціями: так, Конституція 1975 р. містила тільки 4 статті про права і свободи, Конституція 1978 р. — 16, а Конституція 1982 р. — 24. Але в переліку цих конституційних прав громадянина відсутні норми про свободу думки, про право на життя. І тому не дивно, що КНР посідає одне з перших місць у світі за винесеними смертними вироками.

Конституція містить великий перелік обов’язків громадянина: захищати Вітчизну, охороняти безпеку, честь та інтереси батьківщини; зберігати державну таємницю; захищати єдність держави і згуртованість всіх національностей; зберігати суспільну власність; дотримуватися трудової дисципліни й оберігати громадський порядок; поважати норми громадської моралі; вчитися, трудитися; сплачувати податки; дотримуватися конституції й законів тощо.

Слід, однак, відзначити, що, на відміну від колишнього тоталітарного режиму радянського типу, китайський «тоталітаризм» періоду реформ майже не поширювався на економічну сферу. Економічна функція держави, яка фактично була позбавлена від ортодоксальних соціалістичних форм і методів її здійснення, стає основним напрямком державної діяльності на шляху «соціалістичної модернізації».

Модернізація економічної сфери КНР. Економічні реформи в Китаї, як уже зазначалося вище, почалися також за рішенням пленуму 1978 року, коли була проведена реабілітація деяких опальних і репресованих політичних, наукових діячів, прийнята постанова про розвиток системи виробничої відповідальності в селі, що стала відправним пунктом китайської економічної реформи.

Розвиток економічних реформ у Китаї був запланований на тривалий триетапний період до середини XXI століття.

На першому етапі (до 1990 року) передбачалося подвоєння валової продукції промисловості й сільського господарства, вирішення проблеми забезпечення населення країни продовольством та одягом.

На другому (1991—2000 рр.) — потроєння валового національного продукту, що, відповідно до розрахунків, мало створити в КНР суспільство «середнього достатку».

На третьому (до 2050 року) — досягнення національного валового продукту світового рівня середньорозвинутих країн і, в основному, завершення комплексної модернізації народного господарства. Як бачимо, реформи в Китаї були розтягнуті на 72 роки.

Реформи були започатковані з села, де проживало майже 4 /₅ китайського населення. За Ден Сяопіном, «розвиток промисловості, торгівлі й інша економічна діяльність не можуть базуватися на бідності 80 % населення» 56 . Слід відзначити, що такий підхід виявився вдалим — успішне реформування сільського господарства надало імпульсу реформі в інших галузях: реформа перекинулася на міста і промисловий комплекс. Слід акцентувати на одній важливій рисі китайських реформ — поступовому перетіканні однієї реформи в іншу, їх тісний взаємозв’язок і взаємовплив. Реформа на селі плавно перейшла в реформу торгівлі (від сільських ринків до торгівлі з іноземними державами), потім — у реформу фінансової, податкової, валютної системи, транспорту тощо. Ця плавність і взаємопов’язаність усіх китайських реформ і стала однією з причин їх успіху.

Почавши свої реформи, Ден Сяопін став послідовно й рішуче відновлювати традиційну роль родини в китайському суспільстві. Закладаючи підвалини для сільськогосподарської реформи, він орієнтувався на традиційну для Китаю міцність сільської громади, прагнення глав родин забезпечити статок для своїх рідних. Тому уведення сімейного підряду селянські родини зустріли з ентузіазмом. З 1980 року почалося повсюдне поширення сімейно-підрядної системи при одночасному скасуванні «маоїстських» народних комун. Уже до кінця 1984 р. абсолютна більшість виробничих бригад і селянських дворів використовували систему повної відповідальності за виробництво (сімейний чи подвірний підряд), котра передбачала повну свободу використання продукції, що залишалася після розрахунків за державним договором, за статтями податкового законодавства й після відрахувань у місцеві фонди органів влади.

Ця система швидко підвищила продуктивність селянського господарства за рахунок приватної зацікавленості виробників. Роль посередника у взаєморозрахунках між родиною, двором і державою виконує виробнича бригада. Отже, в Китаї знову стала налагоджуватися система прямих, традиційних зв’язків держави зі своїм народом через систему сімейного підряду (родина, двір, бригада, держава), як в імператорському Китаї через систему баоцзя.

56 Дэн Сяопин. Основные вопросы современного Китая / Пер с кит. — М.: Изд-во политической. литры, 1988. — С. 136.

Одним із ключових моментів вступу на шлях реформ стало повернення до традиційної багатоукладної економіки. Відбувалося й заохочення індивідуальних, кооперативних і навіть приватних господарств. Але при цьому все ж домінує державна власність як основна ознака соціалістичного суспільства, і офіційна лінія відводить для цих недержавних секторів, а також іноземного й змішаного капіталу допоміжну роль в економіці Китайської Народної Республіки.

Приступаючи до здійснення реформ, Ден Сяопін розраховував об’єднати китайські трудові та моральні традиції з капіталістичними відносинами. У принципі це було нескладно, оскільки китайське суспільство традиційно вміє вбирати в себе різні некитайські досягнення, акумулювати їх і подати вже в іншому вигляді. Крім цього, капіталістичні відносини вже були знайомі китайському народові ще на початку століття, а така форма виробничих відносин, як наймана праця існувала в Китаї ще у стародавності. Складність для Ден Сяопіна становили саме соціалістичні традиції, точніше, маоїстсько-соціалістичні, котрі потрібно було переломити у вигідному для держави вигляді.

Реформи Ден Сяопіна стали кроком до відродження таких традиційних китайських цінностей, як повага до знань і посилення ролі інтелігенції в суспільстві, опора на традиційні інститути — родину, громаду, клан. у березні 1985 р. У Китаї почалася реформа системи науки й техніки: ця реформа надала науково-дослідним організаціям та їх фахівцям сприятливі можливості для розвитку науково-технічних досягнень і їх поширення в різних сферах китайської економіки. Поряд зі зростанням науково-технічного потенціалу, широкого розвитку в Китаї набула реформа освіти: Державний комітет зі справ освіти розробив «дев’ятирічний план у галузі освіти і план його розвитку до 2010 р.». Цей курс був спрямований на розвиток обов’язкової дев’ятирічної загальної освіти. Крім цього, була проведена реформа вищої школи, що змінило ставлення до інтелігенції: традиційне поважне ставлення до освічених людей знову стало відроджуватися на державному рівні.

У 1995 р. Китай вступив у постденівський період. Фізичний стан уже не дозволяв Ден Сяопіну активно брати участь у державних справах, але розпочаті ним реформи й їх перші вражаючі результати дали Британській газеті «Індепендент» вагомі підстави назвати саме Ден Сяопіна одним із політиків-феноменів ХХ століття.

Сучасний Китай, який будує досить швидкими темпами «соціалізм із китайською специфікою», за прогнозами спеціалістів, до середини ХХІ століття може стати провідною країною світу. І це завдяки тому, що, починаючи процес модернізації, китайці не стали сліпо використовувати досвід західної цивілізації, як, скажімо, країни СНД, а спиралися на свій власний традиційний досвід. В основу своїх реформ Ден Сяопін поклав три ідеї: соціалізм, конфуціанство і капіталізм, при цьому:

· ідея соціалізму передбачала побудову соціалізму з китайською специфікою; провідну роль однієї партії в політичному й економічному житті країни; диктатуру народу; марксизм-ленінізм та ідеї Мао;

· ідея конфуціанства означала потребу в нових ідеях для розвитку традиційної ідеології; термін «сяо кан» («суспільство малого благоденства»); відновлення і посилення ролі інтелігенції як носія традиційної ідеології; поступовість і пристосовність; відродження традиційних підходів до родини, громади тощо).

Для здійснення суто економічних реформ ним були узяті на «озброєнні» дві основні капіталістичні ідеї: а) про ринкові форми виробництва; б) розширення зв’язків з іншими країнами на ґрунті економічного співробітництва.

Побудова в такій своєрідній соціалістично-конфуціанській оболонці соціальної держави не вміщується в західних уявленнях про сутність сучасної держави як держави демократичної, правової й лише потім соціальної. Але вже досвід Китаю показує, що для міцності держави, її процвітання з трьох вищезазначених базисних принципів першочергове значення має саме принцип соціальної держави, тобто держави, яка намагається забезпечити кожному громадянинові гідні умови життєдіяльності та соціальну захищеність.

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО КИТАЙСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Загальні відомості про країну та її правову систему

Китайська Народна Республіка – держава в Східній Азії. Територія.– 9,6 млн кв. км. Таким чином, за площею КНР займає друге місце у світі, поступаючись лише Росії. Водночас Китай – найбільша у світі за чисельністю населення країна з більш ніж мільярдом жителів. При цьому представники некитайської національності становлять лише трохи більше 8 % населення. За формою територіального устрою КНР – унітарна держава, побудована на принципах адміністративної автономії, її суть полягає в наданні народам, які компактно проживають, права створювати автономії різного масштабу – автономні райони, округи і повіти. Серед таких народів уйгури, тибетці, чжуани, хуей, манчжури, монголи. Як правило, це ті нації Китаю, які займають велику територію, але їх чисельність є набагато меншою, ніж у корінної нації – китайців (вони також називаються ханьцями). Таким чином, у КНР б автономних районів – Внутрішня Монголія, Синьцзян-Уй-гурський, Нінся-Хуейський, Тибет, Гуансі-Чжуанський. Автономних округів у Китаї ЗО, повітів – 124.

Після Другої світової війни Китай входить до “великих держав”, КНР – член Ради Безпеки ООН. Роль Китаю на міжнародній арені визначається не лише його величиною, населенням і сучасним економічним потенціалом, за деякими оцінками КНР володіє третім У світі (після Росії і США) запасом ядерної зброї.

Китай належить до країн із дуже стародавніми традиціями державності. Правова система за тисячі років набула низки унікальних рис, поєднавши правові традиції старовини і сучасного соціалістичного законодавства, що грунтується на всебічному врахуванні “китайської специфіки”. Слід зазначити, що спрадавна китайський народ усвідомлював себе таким, що живе в так званій “серединній імперії”, межі якої ототожнювалися з рубежами цивілізованого світу. Справді, Китай відокремлений від інших регіонів на заході найвищими у світі гірськими системами Гімалаїв, Тибету, Паміру і Гіндукушу, а на сході – Тихим океаном. У стародавні часи на північ від нього лежав Великий Степ, населений варварами, а на південь – тропічні джунглі, де мешкали не менш дикі, з погляду китайців, народи. Природні умови сформували в національному менталітеті думку про перевагу китайців і всього китайського, про те, що саме Китай є світочем культури не лише у своєму регіоні, а й у світі. Наприкінці XX от., спостерігаючи за політичним і економічним розвитком інших країн і народів, китайці переконалися, що тільки впровадження “китайської специфіки” у всі сфери життя зможе уберегти від помилок, дасть додатковий імпульс позитивним перетворенням.

Слід також враховувати, що для Китаю характерне традиційне переважання норм моралі над нормами права в регулюванні будь-яких правовідносин, включаючи конституційні. Цей принцип логічно випливає з конфуціанського вчення, яке аж до Синьхайської революції 1911 р. було ядром державної ідеології й основою правосвідомості. Праці Конфуція в Китайській імперії були обов’язкові для вивчення в усіх навчальних закладах, без їх знання неможливе було службове просування урядовців. Непрямий вплив конфуціанства можна простежувати навіть в ідеології періоду маоїстської диктатури. Це привело до того, що китайська юриспруденція скептично розглядає європейську модель права, яка ґрунтується на ідеях строгості й абстрактності.

Основою китайської правової системи можна вважати прагнення гармонійної, “правильної” поведінки. Вирішення можливих суперечностей у судовому порядку полягає в спокійному обговоренні, під час якого сторони не повинні наполягати на своїх правах і, тим більше, не апелювати до судді. До того ж юристів, які б мали державні посади, в Китаї впродовж століть не було. Аж до початку XX ст. в країні домінувала концепція так званого “суспільства без права”.

У період між Першою і Другою світовими війнами відбулася певна вестернізація права Китаю: було розроблено і прийнято Цивільний кодекс (1929–1931), Цивільно-процесуальний кодекс (1932), Земельний кодекс (1930). Результатом цих заходів була формальна трансформація правової системи країни, яка набула ознак, подібних до країн романо-германської правової сім’ї. Проте це був лише поверховий процес, що зачепив тільки зовнішні атрибути права і не торкнувся його суті. І в той період, і тепер кодекси і закони в Китаї набирають чинності тільки у випадку, якщо вони відповідають народному відчуттю справедливості і моральному критерію “пристойності”.

У результаті перемоги комуністичної партії, очолюваної Мао Цзедуном, у громадянській війні (1925–1949) Китай з 1 жовтня 1949 р. став народною республікою. Того ж 1949 р. було скасовано всі раніше видані закони і декрети, ліквідовано суди. Почалася рецепція соціалістичного права. Органічні закони 1949 p., які передбачали відтворення знищеної тривалою війною та іноземною окупацією правової системи, запозичувалися з радянської моделі держави і права. У період 1952–1953 pp. було піддано критиці основні принципи права. Такими, що не відповідають цілям соціалістичної держави, було проголошено законність, незалежність суддів, юридичний формалізм, принцип ненадання закону зворотної сили, давність, принцип неможливості покарання без закону. Проте керівництво країни не відмовлялося від радянської системи, і під час розробки Конституції КНР 1954 р. за зразок було взято Конституцію СРСР 1936 р. (“Велика Сталінська Конституція”).

На межі 50–60-х pp. розпадається радянсько-китайський політичний альянс. Обидві країни почали претендувати на неподільну гегемонію у світовому робітничому і комуністичному русі та соціалістичному таборі. КНР пред’являє до сусідів, перш за все до СРСР, територіальні претензії. З погляду лідера КНР і КПК – Мао Цзедуна – вирішенням проблем Китаю могла б бути ядерна війна між Радянським Союзом і США.

Результатом цього конфлікту для правової системи Китаю стало оголошення радянського зразка державності ревізіоністським. Основними принципами конституціоналізму з того часу стають робітниче самоврядування, відмова від оплати за працю, спроби скасувати товарно-грошові відносини. “Культурна революція”, що розгорнулася в Китаї під керівництвом Мао Цзедуна в 1964–1973 pp., супроводжувалася воєнними діями, масовими репресіями і погромами хунвейбінів. У ці роки було проголошено швидкий перехід до комунізму. На практиці це означало дезорганізацію системи правопорядку, оскільки перестало застосовуватися законодавство.

Після смерті Мао Цзедуна в 1978 р. у Китаї починається період глибоких реформ у сфері економіки і політики. При цьому формальної відмови від принципів соціалізму не відбулося, в країні зберігається влада комуністичної партії, керівництво якої стало ініціатором перетворень. У минуле пішли ідея про загострення класової боротьби, прагнення одержавлення економіки. Навпаки, господарське життя почало будуватися на основі широкого залучення приватного капіталу, іноземних інвестицій, створення вільних економічних зон. У сільському господарстві селяни одержали право розпоряджатися власною продукцією, їм стали більше платити за поставки державі. Це дало мінімальне забезпечення мільярдної країни продовольством (у роки “культурної революції” в Китаї панував голод), бурхливе промислове зростання, залучення до сучасних технологій. При цьому реформування економіки практично не стосувалося політичної сфери. Тут перетворення відбуваються поволі, поступово, обережно. У праві це привело до формування системи законодавства, що поєднує як марксистські принципи радянського права, так і деякі засади європейського права (як правило, континентального). Характерною для соціалістичного права є відсутність системи чіткої ієрархії нормативно-правових документів, що призводить до великої ролі власної думки адміністративних працівників.

Характеристика Конституції КНР

Нині у країні діє Конституція 1982 р. Нею КНР визнається соціалістичною державою “демократичної диктатури народу”, яка управляється робітничим класом і ґрунтується на союзі робітників і селян. Домінуюча і керівна сила політичної системи – Комуністична партія Китаю (КПК). Для політичної системи КНР характерне тісне переплетення партійних і державних функцій, немає чіткого розмежування КПК і держави. Хоча в країні в процесі реформ і було поставлено завдання розділити партійні і державні функції, на практиці це дотепер не здійснено. Крім КПК у Китаї формально можуть існувати й інші партії, якщо вони є “демократичними”. На сьогодні таких партій у КНР вісім. Реально вони не можуть впливати на суспільне життя і прийняття державних рішень, оскільки є нечисленними. Режим допускає їх існування з міркувань маскування однопартійного характеру політичної системи. Адже дотепер КНР не може домогтися зняття клейма тоталітарної держави.

Законодавча влада

Найвищий орган державної влади Всекитайські збори народних представників (ВЗНП), його постійно діючий орган – Постійний комітет (ПК) ВЗНП. Депутати обираються від провінцій, автономних районів, міст центрального підпорядкування і збройних сил шляхом багатоступеневих виборів на конкурсній основі строком на 5 років. ВЗНП обирає главу держави – Голову КНР і його заступника, голову ПК і його склад, затверджує прем’єра і склад Державної ради КНР. Останній з названих орган представляє центральний уряд, який має статус народного і є найвищим виконавчим органом державної влади. Крім того, ВЗНП обирає голову Центральної військової ради і його склад. Термін повноважень ПК такий самий, як і у ВЗНП – 5 років.

Розрізняються власні повноваження ПК і виконувані ним повноваження ВЗНП. До групи власних повноважень ПК належать: тлумачення Конституції, прийняття і тлумачення законів, контроль за роботою Державної ради, Центральної військової ради, Верховного народного суду і Верховної народної прокуратури, скасування актів державної влади провінцій, автономних районів і міст центрального підпорядкування, якщо вони суперечать Конституції. Саме ПК має право ухвалювати рішення про проведення мобілізації, він також має право оголошувати війну, якщо КНР піддасться нападу. ПК ратифікує і денонсує міжнародні договори КНР.

У період між сесіями ВЗНП його постійний комітет вносить зміни і доповнення до заковів, раніше прийнятих ВЗНП. Законодавча діяльність у такі періоди поширюється на плани економічного і соціального розвитку і бюджет. Слід зазначити, що в міжсесійний період уряд несе відповідальність перед ПК.

Контрольні запитання і завдання

• 1. Охарактеризуйте специфіку правової системи Китаю.
• 2. Які принципи покладено в основу конституціоналізму КНР?
• 3. Який орган очолює Китайську державу?
• 4. Як будується робота законодавчого органу КНР?

б. Які функції виконує уряд КНР?