Школи ісламського права (мазхаби)

Спираючись на Коран і Суну як канонічну основу ісламського права, законознавці, які відокремились від богослов’я, використовуючи чотири методи вирішення спірних богословських проблем, у VIII-ІХ ст. створили в рамках ортодоксального сунітського ісламу чотири найбільш відомі школи ісламського права, які зберігають свій вплив і нині. їхніми засновниками були відомі законознавці – імами, за іменами яких школи (мазхаби) і були названі. Першим і найбільш шанованим з них був Абу-Ханіфа (помер у 767 р.).

Система Ханіфи, ханіфізм, спираючись, як і всі інші системи, на Коран і Суну, найбільше уваги приділяє методам раю і кіясу, тобто індивідуальному тлумаченню і вирішенню спірних проблем методом аналогії, з посиланнями на все ті ж аяти Корану і хадіси Сунни. Ця система визнає й іджму, але значно менше. Зате саме ханіфізму належить висунення на перший план методу істіслах, тобто критики окремих положень деяких хадісів. Ханіфізм немало уваги приділяє і звичаєвому праву арабського та інших мусульманських народів-адату, норми якого, будучи зв’язаними з основами ісламу, також повинні бути враховані. Ісламське право ханіфітського тлумачення найбільш гнучке; ханіфізм вміло і вдало пристосувався до нових віянь, до етнокультурного середовища, яке змінюється. Цим значною мірою пояснюється те, що саме ханіфітський мазхаб обрали тюрки, які прийняли іслам в XI ст., і згодом зайняли ключові позиції в ісламі. Ханіфізм став такою системою мусульманського права, якій надавали перевагу в Османській імперії і аж досьогодні його прихильниками є не менше третини мусульман-сунітів, які проживають у Туреччині, Афганістані, Єгипті, Пакистані, Індії та деяких інших країнах.

Система Малика (помер у 795 р.) визнає як основи права Коран, Суну і адат, спирається, як і ханіфізм, на методику істіслаху (критики хадісів), але з усіх інших методів надає перевагу іджмі (узгоджена думка) і раю. Маликіти як школа ісламського права близькі до ханіфітів, але більш суворі і нетерпимі, менше довіряють спекулятивним судженням (не випадково метод раю у них займає останнє місце, метод кіясу вони майже не використовують). Маликітський мазхаб поширений передусім у країнах Магрібу і взагалі серед африканських мусульман, наприклад у Судані.

Система Аш-Шафії (помер у 820 р.), шафіїзм, визнає основами ісламського права Коран і Суну, використовує іджму і кіяс, виступає проти раю, істіслаху. Шафіїти в сфері своїх правових норм значно жорсткіщі від ханіфітів і ближчі до маликітів з їхньою суворістю і нетерпимістю до спекуляцій. Ця система поширена в Сирії, частково в Єгипті та в Східній Африці, в Пакистані та Індонезії.

Система Ібн-Ханбала (помер у 855 р.), ханбалізм, спирається в основному на хадиси і лише частково використовує методи раю, іджми і кіясу. Ця школа відрізняється нетерпимістю, вона найменше поширена, причому переважно в порівняно відсталих країнах світу, передусім в Аравії.

Усі чотири мазхаби хоч і сперечаються між собою з приводу методики та обрядовості, практично мирно співіснують, нерідко в рамках однієї держави. Очолюється кожна з цих шкіл групою високоосвічених (тобто тих, що знали іслам) спеціалістів-законознавців і богословів-муджтахідів (мутакалимів), яка визначала позиції кожної з цих систем. Усім чотирьом школам суніти надають однакового значення; кожна має право змінювати свої симпатії на користь того або іншого мазхабу, користуватися: навчальними посібниками різних шкіл.

Шаріат

Усі чотири школи включені до вільної системи мусульманського права – шаріату. Мусульманське право єдине: воно не поділяється на цивільне, кримінальне, релігійне. Тісно пов’язане з релігією і визначене в своїх основних принципах авторитетами каламу, це право – передусім релігійне, яке враховує і норми звичаєвого права та адату. Шаріат (“намічений”, “вказаний” шлях) спирається на Коран і Супу, а також на збірники фікху, свого роду кодекси і зводи ісламського законодавства, які були вироблені вищезгаданими школами і які мали реальний правовий авторитет, силу закону.

Основна тенденція шаріату – оцінювання різних життєвих обставин з точки зору релігії. Закони шаріату – це правова систематизація поведінки правовірних, їхніх зобов’язань перед людьми, суспільством і Аллахом. Авторизований догматичними нормами ісламу кодекс шаріату поділяється на три основні частини: ібадат (обов’язки, що стосуються релігійного культу), муамалят (виключно юридичні норми) та укубат (система покарань).

Приписи шаріату численні і суворі. Вони визначають норми взаємовідносин людини в родині й суспільстві, регламентують майже всі сторони її побуту і разом зі звичаєвим правом (адатом) створюють густу мережу обов’язкових приписів, що само по собі вже гарантує конформність поведінки правовірних. Зрозуміло, не всі й не завжди дотримуються норм шаріату, в мусульманському світі, як і скрізь, бувають порушення і злочини. Однак суворість кримінального законодавства і особливо покарань шаріату не тільки вражає, але й має помітний дисциплінуючий вплив. Наприклад, суворі покарання у випадку розкрадання чужої власності, навіть дрібної крадіжки, досить ефективно сприяють як зниженню рівня злочинності, так і недоторканності власності. Менш жорстоко переслідується вбивство – тут багато що вирішувалося згідно із законами адату з його традиційними інститутами кровної помсти (як говориться в Корані, правовірним дозволено помститися, але в межах еквівалента; вільного за вільного, раба за раба, жінку за жінку). Рішуче засуджується самогубство. У Корані є спеціальний аят, який забороняє вбивати новонароджених дівчаток (звичай, який існував в Аравії до ісламу).

Шаріат регулює цивільні стосунки, порядок вирішення майнових суперечок, стягнень і покарань у випадку порушення релігійних приписів, норм поведінки, відправлення культу, ритуалу тощо. Згідно з шаріатом, діяння людей поділяються на п’ять основних категорій: обов’язкові, за невиконання яких слід карати; рекомендовані (тобто бажані, але не обов’язкові); дозволені; засуджу вальні (але не карані) і заборонені. Дуже важливим при оцінюванні тієї чи іншої дії є намір: іноді скоєне діяння оцінюють не стільки з точки зору факту, який здійснений, скільки з точки зору мети, наміру людини.

Следует ли придерживаться мазхабов в исламе?

За 1400-летнюю историю в среде мусульманских богословов было основано немало школ, которые придерживались собственных подходов в изучении Священного Корана и сунны Пророка Мухаммада (с.г.в.). Причиной существования различных правовых воззрений является то богатое наследие, которое оставил после себя Посланник Аллаха (с.г.в.)

До наших дней сохранились лишь те правовые школы, которые вобрали в себя всё многообразие исламского богословия. На сегодняшний день в мусульманском мире мы можем выделить пять наиболее крупных и влиятельных мазхабов, четыре из которых относятся к исламу суннитского толка, а один – к шиитскому исламу.

Несмотря на то, что в мазхабах имеются незначительные разногласия в рассмотрении сунны Посланника Аллаха (с.г.в.), всё же основным их отличием является признание тех или иных источников шариата авторитетными.

1.Ханафитский мазхаб

Наиболее крупным по числу приверженцев в исламском мире является ханафитский мазхаб, основоположник которого – великий мусульманский учёный и правовед Абу Ханифа (699 – 767 гг. по григорианскому летоисчислению). На сегодняшний день подавляющее большинство мусульман-суннитов являются приверженцами именно этого мазхаба. Мусульмане-ханафиты проживают во многих странах как мусульманского мира, так и в других государствах.

Ханафитский мазхаб изначально развивался по пути логических и рациональных рассуждений, что, в свою очередь, и оказало влияние на само учение. Особенностью данной правовой школы является то, что в качестве второстепенных источников исламского права ханафиты признают истихсан и урф.

Истихсан – предпочтение одного доказательства другому в качестве исключения. Данный метод является отличительной особенностью именно ханафитского мазхаба, так как представители других правовых школ в основном его отвергали. При принятии решений Абу Ханифа в спорных ситуациях руководствовался тем аргументом, который, несмотря на более низкое расположение в иерархии источников, является более подходящим в данной ситуации. Истихсан применялся также для оспаривания решения кияса (суждения по аналогии), которое по каким-либо причинам оказалось впоследствии нецелесообразным. Следует отметить, что нередко в ситуациях, когда возможно было применение и кияса, и истихсана, приоритет отдавался именно истихсану.

Урф – местный обычай, традиция, которые не противоречат Корану и сунне. В ханафитском мазхабе местные обычаи, которые отражают культуру данного народа, также признаются в качестве источников исламского права.

2. Маликитский мазхаб

Вторым по распространённости в суннитском исламе считается маликитский мазхаб, основоположником которого является современник Абу Ханифы – Малик ибн Анас (711-795 гг.). На сегодняшний день приверженцы данной правовой школы в основной своей массе проживают в государствах Северной Африки.

Маликитский мазхаб в суждениях исходит прежде всего из правила: «Всё, что ведёт к греховному – запретно, а всё, что ведёт к разрешённому и одобряемому – дозволено». Большое внимание уделяется мединским учёным, за которыми в данном мазхабе закреплено исключительное право о вынесении иджмы (единогласного мнения авторитетных богословов по тем или иным вопросам, в исламе считается третьим источником Шариата после Корана и сунны Пророка (с.г.в.).

Отличительной особенностью данного мазхаба является вынесение решений на основе метода истислях (метод вынесения решения из соображений общественной пользы в тех случаях, когда это затруднительно сделать из основных источников исламского права). По мнению некоторых учёных, истислах является разновидностью истихсана.

В основе данного метода лежит стремление к коллективному благу мусульман, которое в данном случае превалирует над индивидуальным. В случае, если какое-либо действие способно принести определённую пользу мусульманской умме, то оно, согласно маликитскому мазхабу, является дозволенным. Аналогичным образом дело обстоит и с деяниями греховными, то есть если какое-либо действие влечёт за собой или толкает верующего к совершению греха, то оно запретно.

3. Шафиитский мазхаб

Третьим по числу приверженцев в суннитском исламе идёт шафиитский мазхаб, основателем которого был ученик Малика ибн Анаса имам Мухаммад аш-Шафии (767-820 гг.). На сегодняшний день представители этого мазхаба проживают на Ближнем Востоке, в Северной Африке, на Северном Кавказе и некоторых мусульманских государствах Азии.

Шафиитский мазхаб сформировался под влиянием ханафитского и маликитского, в связи с чем вобрал в себя некоторые их элементы. Шафииты в своём учении уделяют большое внимание комментариям сподвижников Пророка (с.г.в.) по тем или иным вопросам. Кроме того, данная правовая школа базируется на мнении мединских учёных, но в гораздо меньшей степени, чем маликиты. Также шафииты признают местные традиции в качестве источников права, но в меньшей степени, нежели ханафиты. В шафиитском мазхабе, за редким исключением, не прибегают к применению методов истихсан и истислях.

4. Ханбалитский мазхаб

Основоположник четвёртого суннитского мазхаба – Ахмад ибн Ханбал (780-855 гг.), ученик имама аш-Шафии. Ханбалиты являются наиболее малочисленной суннитской группой и в основной своей массе проживают в странах Персидского залива, таких как Саудовская Аравия, ОАЭ, Кувейт, Оман, Катар.

Данный мазхаб считается наиболее консервативным по сравнению с остальными. В частности, Ахмад ибн Ханбал был принципиальным противников каких-либо нововведений, так как считал их проявлением ереси. Кроме того, он считал необходимым возврат к порядкам, которые имели место при жизни Пророка Мухаммада (с.г.в.), а также в эпоху правления праведных халифов. К тому же ханбалитский мазхаб не признаёт каких-либо суждений, основанных исключительно на личном мнении богословов, базируясь на которое он выносит то или иное решение.

5. Джафаритский мазхаб

В шиитском исламе наиболее крупной и многочисленной правовой школой стал джафаритский мазхаб. Основу вероучения заложил Джафар ас-Садык (702-765 гг.), которого шииты почитают как шестого непорочного имама.

Данная правовая школа, будучи шиитским мазхабом, имеет существенные разногласия с мазхабами суннитского толка. Во-первых, джафариты, как и другие шиитские течения, придерживаются собственного подхода по отношению к сунне Пророка Мухаммада (с.г.в.). В частности, они выдвигают собственные требования к признанию достоверности тех или иных хадисов, в связи с чем, в отличие от суннитских мазхабов, признают достоверными хадисы, включённые в так называемое «четверокнижие» («Аль-Кафи», «Ман ля йахдурухуль-факих», «Тахзиб аль-ахкам», «Аль-Истибсар»), в то время как сунниты признают сборники хадисов шести имамов: аль-Бухари, Муслима, ат-Тирмизи, Абу Дауда, Ибн Маджи, ан-Насаи.

Во-вторых, согласно джафаритскому мазхабу, правом принятия иджмы обладают лишь представители рода Пророка Мухаммада (с.г.в.), в то время как суннитские мазхабы не выдвигают требований родства с Посланником Аллаха (с.г.в.).

В-третьих, отличительной особенностью джафаритского мазхаба является признание в качестве одного из основополагающих источников исламского права акль (использование методик на основании разума в процессе вывода предписаний из Корана и сунны). Следует отметить, что Джафар ас-Садык осуждал такой метод, как кияс, называя его нововведением. Его место в джафаритском мазхабе занял акль. Джафариты уверены, что в Коране и сунне заложены предпосылки для ответа на любые вопросы, в связи с чем отпадает необходимость в субъективных суждениях богословов.

Несмотря на существование мазхабов, отнюдь не все учёные считают, что необходимо придерживаться одного из них. Вопрос о необходимости следования мазхабам является актуальным и по сей день.

Сторонники полагают, что приверженность тому или иному мазхабу означает следование Корану и сунне, так как каждая правовая школа вобрала в себя богатое наследие ислама, тем самым человек может уберечься от каких-либо заблуждений в вопросах религии. В понимании Корана и сунны верующие, по мнению сторонников мазхабов, должны следовать за мнением авторитетных учёных, так как они обладают большим объёмом знаний, а не заниматься трактовкой аятов Священной Корана и хадисов самостоятельно.

Противники следования мазхабам уверены, что правовые школы несут в себе больше негативного для мусульманской уммы, так как разобщают мусульман на отдельные группы, в то время как мусульманская община должна быть единой. Кроме того, они считают, что мазхабы могут нести в себе как достоверную информацию, так и ложную, поскольку представляют собой субъективное мнение того или иного богослова, которое может иметь не только положительные, но и отрицательные свойства. Кроме того, противники утверждают, что в более поздние века в мазхабы были добавлены посторонние идеи и суждения, которые представляли из себя нововведения и являлись ошибочными.

Понравился материал? Отправь его братьям и сестрам по вере и получи саваб!