100-річчя сучасної Туреччини: що буде зі спадщиною Ататюрка

1923 року Мустафа Кемаль Ататюрк проголосив Турецьку Республіку. Вона мала стати західною, сучасною, світською і мирною. Політика Туреччини за Ердогана багато в чому суперечить реформам “праотця турків”.

Засновник сучасної Туреччини Мустафа Кемаль Ататюрк для багатьох досі – герой і приклад для наслідуванняФото: Samir Huseinovic/DW

Чи буде велике державне святкування, чи ні? З початку жовтня багато хто в Туреччиніпереймався питанням, як ісламсько-консервативний уряд президента Реджепа Таїпа Ердогана відзначатиме 100-річчя від дня заснування республіки 29 жовтня. Адже ще недавно на порядку денному не було навіть офіційної програми. Подейкують, що іноземні дипломати перепитували один одного, чи отримав хто-небудь запрошення.

Лише 20 жовтня відділ комунікацій Ердогана оголосив, що буде проведено низку заходів, у яких, однак, головна роль буде відведена переважно епосі Ердогана. Тепер світські турки відчувають підтвердження щодо своїх побоювань з приводу того, що Ердоган намагається розмити спадщину батька-засновника Ататюрка та посісти його місце, створивши культ Ердогана та зробивши ще кілька кроків на шляху до перетворення Туреччини на ісламістську країну.

Ердоган хоче стати новим Ататюрком?

“Турецьке століття” – таким було гасло передвиборчої кампанії Ердогана, з яким він знову переміг на виборах у травні 2023 року і забезпечив собі президентський термін ще на п’ять років. Ердоган перебуває при владі в Туреччині вже понад 20 років. Тепер він хоче увійти в історію як державний діяч, який очолив республіку в другому столітті від дня її заснування.

Беате Апельт (Beate Apelt), голова турецького відділення представництва Фонду Фрідріха Науманна за свободу, напередодні ювілею республіки вбачає багато символічних деталей, мета яких – поставити Ердогана в один ряд з Ататюрком. Тут і вислів “століття Туреччини”, і портрети двох лідерів однакового розміру, розташовані пліч-о-пліч. Ця символіка покликана говорити про те, що Ататюрк – ініціатор, а Ердоган – завершальний проєкт великого століття, вважає Апельт.

Банер із зображенням Ататюрка та Ердогана на військовій церемонії у СтамбуліФото: Arif Hudaverdi Yaman/AA/picture alliance

Німецька експертка відзначає дедалі більше невдоволення багатьох турків тим, що 100-річчя заснування країни не відзначають із більшою урочистістю. Крім того, багато святкових заходів пов’язані з релігійними елементами. На думку Апельт, це, “звичайно ж, не в дусі Ататюрка”. Батько-засновник Турецької Республіки Мустафа Кемаль Ататюрк запровадив чіткий поділ між державою та релігією. Дотримуючись принципу світськості, він також скасував релігійні братства і халіфат, тому ісламісти донині відчувають до нього неприязнь.

Ердоган же з моменту свого приходу до влади підтримує подібні релігійні групи, надаючи їм численні привілеї. До речі, він ніколи не вимовляє повного імені Мустафи Кемаля Ататюрка. Для нього він завжди “ветеран Мустафа Кемаль”. Адже “Ататюрк” означає “прабатько турків”. “Схоже, він цього не визнає”, – так звучить поширена критика на адресу Ердогана. Ліберальне особисте життя Ататюрка, його стосунки з жінками та вживання алкоголю також викликають презирство в колах правлячої партії.

Туреччина Ататюрка – страшний сон Ердогана?

Засновник держави Ататюрк мріяв про західну, сучасну і світську республіку. Протягом кількох років він провів безліч реформ. Він замінив арабський алфавіт на латинський, перейняв західні правові кодекси, запровадив виборче право для жінок. Ататюрк навіть ухвалив закон про головні убори, який зобов’язував турків розпрощатися з османськими релігійними головними уборами, як-от феска або тюрбан, і одягатися на сучасний лад, як у Лондоні, Берліні та Парижі.

Права жінок під загрозою: Туреччина вийшла зі Стамбульської конвенції Ради Європи про захист жінок від насильстваФото: Adem Altan/AFP/Getty Images

Ще однією довгостроковою метою Ататюрка було формування турецької нації з руїн багатонаціональної Османської імперії. Це вдалося реалізувати лише обмежено. У країні досі тривають конфлікти з представниками низки національних меншин, серед яких вірмени, алевіти та курди. Лише у збройному конфлікті із забороненою в країні Робітничею партією Курдистану з 1984 року загинули майже 40 тисяч осіб.

Коли сьогодні в Туреччині говорять про світські реформи в країні, то насамперед називають ім’я Ататюрка. Але за часів його правління вони мали другорядне значення, вважає Салім Чевік (Salim Cevik), експерт із Туреччини з берлінського фонду “Наука і політика” (SWP). У тогочасній ситуації – після програної Першої світової війни, розпаду Османської імперії та виснажливої визвольної війни проти держав-переможниць – Ататюрк та його послідовники мали лише одну мету: врятувати державне утворення, що лишилося, від цілковитого занепаду та створити сильну республіку, здатну протистояти будь-яким атакам і зсередини, і ззовні.

“І здебільшого їм це вдалося”, – підсумовує Чевік. За його словами, за минулі 100 років турецька держава перетворилася на сильну регіональну державу, існування якої не ставиться під сумнів та яке не перебуває під загрозою ззовні. Завдяки членству в НАТО та інших альянсах країна стала невід’ємною частиною міжнародної політичної системи.

Між Європою та Близьким Сходом

“Туреччина – важливий гравець, особливо на території між Європою та Близьким Сходом”, – наголошує Беате Апельт із Фонду Фрідріха Науманна. Це зумовлено геостратегічним розташуванням країни-члена НАТО між Чорним і Середземним морями, яка, до того ж, контролює протоки Босфор і Дарданелли. Не менш важливим є і центральне розташування Туреччини між ЄС, Росією та вкрай проблемним сусідством на південному сході, де Туреччина має кордони з Сирією, Іраком та Іраном.

Гостре курдське питання: турецькі військові на кордоні з ІракомФото: Ozkan Bilgin/AA/picture alliance

Останніми роками Ердоган уміло використовував географічне положення своєї країни, пропонуючи свої послуги як посередника в регіональних конфліктах, каже Апельт. Наприклад, між Україною і Росією або, як нині, між Ізраїлем і ХАМАС. На її думку, Ердоган цілком може відігравати конструктивну роль, як він це зробив у випадку із “зерновою угодою” для України.

Водночас президент Туреччини намагається витягти з кожного такого випадку максимальну вигоду для себе і своєї країни. Найсвіжіший приклад, за словами Апельта, – це блокування Ердоганом приєднання Швеції до НАТО. Ще влітку Ердоган погодився не перешкоджати вступу Швеції до Альянсу в тому разі, якщо Євросоюз відновить переговори з Анкарою про вступ до ЄС.

Тон зовнішньої політики стає дедалі агресивнішим

Після заснування Турецької Республіки 100 років тому Ататюрк почав проводити миролюбну зовнішню політику. На думку політолога Чевіка, його метою було вберегти ще дуже молоду республіку від міжнародних криз. Туреччина залишилася вірною цьому курсу – за винятком конфлікту навколо середземноморського острова Кіпр у середині 1970-х років.

У перші роки свого правління Ердоган також уникав конфліктів у зовнішній політиці. Лише під час революційних рухів так званої “арабської весни” він пішов на конфронтацію з арабським світом і став на бік повстанців. Але й тоді його зовнішня політика мала мирний характер.

Однак останніми роками в турецькій політиці переважає агресивний тон на тлі мілітаризації країни. Причина в тому, що “м’яка сила” Анкари стає дедалі менш впливовою, тому єдиним засобом Ердоган вбачає зростання військової міці. На цьому тлі турецькі повітряні атаки на півночі Іраку і Сирії стали предметом критики з боку міжнародної спільноти. Озброєння джихадистських угруповань у Сирії та відправлення найманців до Лівії та Нагірного Карабаху також викликали невдоволення Заходу.

Біографія Мустафи Кемаля Ататюрка, засновника Турецької Республіки

Мустафа Кемаль Ататюрк (19 травня 1881–10 листопада 1938) був турецьким націоналістом і воєначальником, який заснував Турецьку Республіку в 1923 році. Ататюрк був першим президентом країни з 1923 по 1938 рік. Він спостерігав за проведенням численних реформ, які відповідали за перетворення Туреччини на сучасну національну державу.

Короткі факти: Мустафа Кемаль Ататюрк

• Відомий : Ататюрк був турецьким націоналістом, який заснував Турецьку Республіку.
• Також відомий як : Мустафа Кемаль-паша
• Народився : 19 травня 1881 року в Салоніках, Османська імперія
• Батьки : Алі Різа Ефенді та Зубейде Ханім
• Помер : 10 листопада 1938 р. у Стамбулі, Туреччина
• Дружина : Латіфе Усаклігіл (м. 1923–1925)
• Діти : 13

Раннє життя

Мустафа Кемаль Ататюрк народився 19 травня 1881 року в Салоніках, які тоді були частиною Османської імперії (нині Салоніки, Греція ). Його батько Алі Різа Ефенді, можливо, був етнічним албанцем, хоча деякі джерела стверджують, що його сім’я складалася з кочівників з регіону Конья в Туреччині. Алі Різа Ефенді був дрібним місцевим чиновником і продавцем лісу. Мати Мустафи Зубейде Ханім була блакитноокою турецькою чи, можливо, македонською жінкою, яка (що незвично для того часу) вміла читати й писати. Зубейде Ханім хотіла, щоб її син вивчав релігію, але Мустафа мав рости з більш світським складом розуму. У пари було шестеро дітей, але до повноліття дожили лише Мустафа та його сестра Макбуле Атадан.

Релігійна та військова освіта

У дитинстві Мустафа неохоче відвідував релігійну школу. Пізніше батько дозволив йому перейти до школи Семсі Ефенді, світської приватної школи. Коли Мустафі було 7 років, помер його батько.

У 12 років Мустафа, не порадившись з матір’ю, вирішив складати вступний іспит до військового ліцею. Потім він навчався у військовій школі Монастіра, а в 1899 році вступив до Османської військової академії. У січні 1905 року Мустафа закінчив навчання і почав свою кар’єру в армії.

Військова кар’єра

Після років військової підготовки Ататюрк вступив до Османської армії в чині капітана. Він служив у п’ятій армії в Дамаску до 1907 року. Потім його перевели до Манастіра, тепер відомого як Бітола, у Республіці Македонія. У 1910 р. брав участь у боротьбі за придушення повстання албанців у Косово. Його репутація як військового зросла наступного року, під час італо-турецької війни 1911-1912 років.

Італо-турецька війна стала результатом угоди 1902 року між Італією та Францією про розподіл османських земель у Північній Африці. Османська імперія в той час була відома як «хвора людина Європи», тому інші європейські держави вирішували, як поділити здобич її краху задовго до того, як ця подія насправді відбулася. Франція пообіцяла Італії контроль над Лівією, яка тоді складалася з трьох османських провінцій, в обмін на невтручання у Марокко.

У вересні 1911 року Італія відправила проти османської Лівії величезну армію чисельністю 150 000 чоловік. Ататюрк був одним із османських командувачів, посланих для відбиття цього вторгнення, маючи лише 8 000 регулярних військ, а також 20 000 членів місцевого арабського та бедуїнського ополчення. Він був ключем до перемоги Османської імперії в грудні 1911 року в битві під Тобруком, у якій 200 турецьких і арабських бійців стримували 2000 італійців і відтіснили їх від міста Тобрук.

Незважаючи на цей доблесний опір, Італія перемогла османів. У жовтні 1912 року в Ушійському договорі Османська імперія відмовилася від контролю над провінціями Тріполітанія, Феццан і Кіренаїка, які стали італійською Лівією.

Балканські війни

Коли османський контроль над імперією розмивався, етнічний націоналізм поширювався серед різних народів балканського регіону . У 1912 і 1913 роках двічі спалахував етнічний конфлікт у Першій і Другій Балканських війнах.

У 1912 році Балканська ліга (що складається з нещодавно незалежних Чорногорії, Болгарії, Греції та Сербії) напала на Османську імперію, щоб вирвати контроль над територіями, де домінували відповідні етнічні групи, які все ще перебували під османським сюзеренітетом. Завдяки сюзеренітету нація зберігає внутрішню автономію, тоді як інша нація чи регіон контролює зовнішню політику та міжнародні відносини. Османи, включаючи війська Ататюрка, програли Першу Балканську війну. Наступного року під час Другої Балканської війни османи повернули собі значну частину території Фракії, яка була захоплена Болгарією.

Цю боротьбу на зруйнованих краях Османської імперії живив етнічний націоналізм. У 1914 році пов’язана етнічна та територіальна суперечка між Сербією та Австро-Угорською імперією викликала ланцюгову реакцію, яка незабаром залучила всі європейські держави до того, що згодом переросло в Першу світову війну .

Перша світова війна і Галліполі

Перша світова війна була ключовим періодом у житті Ататюрка. Османська імперія приєдналася до своїх союзників (Німеччини та Австро-Угорської імперії), щоб сформувати Центральні держави, воюючи проти Великобританії, Франції, Росії та Італії. Ататюрк передбачив, що союзні сили атакуватимуть Османську імперію в Галліполі ; там командував 19-ю дивізією 5-ї армії.

Під керівництвом Ататюрка турки стримали спробу англійців і французів просунутися на півострів Галліполі, завдавши ключової поразки союзникам. Британія та Франція надіслали загалом 568 000 чоловік під час Галліполійської кампанії, включаючи велику кількість австралійців і новозеландців. З них 44 тис. загинули, майже 100 тис. були поранені. Османська армія була меншою і налічувала близько 315 500 чоловік, з яких близько 86 700 було вбито і понад 164 000 поранено.

Турки утримували височину в Галліполі, тримаючи війська союзників притиснутими до пляжів. Ця кривава, але успішна оборонна акція стала одним із центрів турецького націоналізму в наступні роки, і Ататюрк був у центрі всього цього.

Після відступу союзників із Галліполі в січні 1916 року Ататюрк провів успішні битви проти російської імператорської армії на Кавказі. У березні 1917 року він отримав командування всією Другою армією, хоча їхні російські супротивники відступили майже негайно через спалах російської революції .

Султан був сповнений рішучості зміцнити османську оборону в Аравії та переконав Ататюрка вирушити до Палестини після того, як британці захопили Єрусалим у грудні 1917 року. Він написав уряду, зазначивши, що ситуація в Палестині безнадійна, і запропонував нову оборону. позиції в Сирії. Коли Константинополь відхилив цей план, Ататюрк залишив свій пост і повернувся до столиці.

Коли поразка Центральних держав наближалася, Ататюрк знову повернувся на Аравійський півострів, щоб контролювати впорядкований відступ. Османські війська програли битву при Мегіддо у вересні 1918 року. Це був початок кінця османського світу. Протягом жовтня та початку листопада, згідно з перемир’ям із союзними державами, Ататюрк організував виведення решти османських сил на Близькому Сході . Він повернувся до Константинополя 13 листопада 1918 року і побачив, що його окупували переможні англійці та французи. Османської імперії більше не було.

Війна за незалежність Туреччини

У квітні 1919 року Ататюрку було доручено реорганізувати ошматовану османську армію, щоб вона могла забезпечити внутрішню безпеку під час переходу. Натомість він почав організовувати армію в націоналістичний рух опору. У червні того ж року він видав Амасійський циркуляр, попереджаючи, що незалежність Туреччини під загрозою.

У цьому Мустафа Кемаль мав рацію. Севрський договір, підписаний у серпні 1920 року, передбачав поділ Туреччини між Францією, Великобританією, Грецією, Вірменією, курдами та міжнародними силами в протоці Босфор. Лише невелика держава, зосереджена навколо Анкари, залишиться в руках Туреччини. Цей план був абсолютно неприйнятним для Ататюрка та його товаришів-турецьких націоналістів. Фактично це означало війну.

Британія взяла на себе ініціативу в розпуск турецького парламенту та змусила султана відмовитися від своїх прав, що залишилися. У відповідь Ататюрк скликав нові національні вибори та створив окремий парламент із собою як спікером. Це було відоме як Великі національні збори Туреччини. Коли союзні окупаційні сили спробували розділити Туреччину відповідно до Севрського договору, Великі національні збори (ВНС) зібрали армію та розпочали війну за незалежність Туреччини.

Протягом 1921 року армія ПНА під керівництвом Ататюрка здобувала перемогу за перемогою проти сусідніх держав. Наступної осені турецькі націоналістичні війська витіснили окупаційну владу з турецького півострова.

Турецька Республіка

24 липня 1923 року ПНА та європейські держави підписали Лозаннський договір, визнаючи повний суверенітет Турецької Республіки. Як перший обраний президент нової республіки, Ататюрк очолить одну з найшвидших і найефективніших кампаній модернізації в історії.

Ататюрк скасував посаду мусульманського халіфату, що мало наслідки для всього ісламу. Однак новий халіф не був призначений деінде. Ататюрк також секуляризував освіту, заохочуючи розвиток нерелігійних початкових шкіл для дівчаток і хлопчиків.

У 1926 році, під час найрадикальнішої реформи на сьогодні, Ататюрк скасував ісламські суди та запровадив світське цивільне право по всій Туреччині. Тепер жінки мали рівні права на успадкування майна та розлучення з чоловіком. Президент розглядав жінок як важливу частину робочої сили, якщо Туреччина хоче стати багатою сучасною державою. Нарешті, Ататюрк замінив традиційне арабське письмо турецької мови новим алфавітом на основі латиниці .

Смерть

Мустафа Кемаль став відомий як Ататюрк, що означає «дід» або «предок турків», через його ключову роль у заснуванні та керівництві новою незалежною державою Туреччина . Ататюрк помер 10 листопада 1938 року від цирозу печінки через надмірне вживання алкоголю. Йому було 57 років.

Спадщина

Під час служби в армії та 15 років президентства Ататюрк заклав основи сучасної турецької держави. Незважаючи на те, що його політика все ще обговорюється сьогодні, Туреччина є однією з історій успіху 20-го століття — значною мірою завдяки реформам Ататюрка.

Джерела

• Джінгерас, Раян. «Мустафа Кемаль Ататюрк: спадкоємець імперії». Oxford University Press, 2016.
• Манго, Андрій. «Ататюрк: біографія засновника сучасної Туреччини». Overlook Press, 2002.